Я не знаю цього хлопця і почув про нього випадково: від знайомих дізнався, що їхній родич приїхав додому із зони бойових дій у короткотривалу відпустку.
Я не знаю цього хлопця, але почувши розповідь про нього, навіть трохи засоромився - може, я й справді дещо упереджено ставлюся до сучасної молоді, стрижу всіх під один гребінець: і цинічні вони всі, і бездуховні, і обмежені, і матюкаються на кожному кроці? Можливо, перебираю міру в справедливих, загалом претензій до тих, котрим пасує бути моїми внуками?
Я не знаю цього хлопця, але тепер нерідко подумки бажаю йому щасливо пережити ще один день під обстрілами і бомбардуваннями. І повернутися додому цілим і неушкодженим. І - зі щитом у руці, тобто із жаданою всіма нами перемогою над ненависним ворогом.
Жадаємо її всі ми, а от безпосередньо і з ризиком для життя, що значно перевищує допустиму для психіки норму, бореться він разом зі своїми побратимами. І, перебуваючи у відпустці серед рідних людей, найбільше згадував про тих, з ким ховався в одній траншеї й не раз дивився у вічі смерті. Родичі запропонували йому продовжити відпустку через хворобу матері, але він категорично відмовився ("Ну, як я тут буду відсиджуватися - може, там комусь із моїх хлопців теж треба поїхати до рідних". А ще він, як довелося чути, висловив доволі несподівану (принаймні, для мене) думку щодо того, чи треба вдаватися до примусової мобілізації, чи робити ставку на вмотивованих, досвідчених, просякнутих духом воєнного братерства і взаємодопомоги бійців, які вже встигли понюхати пороху. Він переконаний, що наша армія повинна складатися саме з останніх, оскільки призвані в стрій недосвідчені новобранці лише додають проблем бойовим колективам...
Можна було б, за нагоди, запитати в нього, чи реально витримати таку лінію в комплектуванні ЗСУ? І чи не стане у них незабаром відчуватися кадровий голод, адже на нас же посунула тьма-тьмуща ординців, яка не схильна рахувати власні втрати. І постулату одного з найбільш кривавих воєначальників російської історії Георгія Жукова ("бабы еще нарожают!") там продовжують дотримуватися.
Нам же своїми людьми треба дорожити (хоча гине їх, на жаль, немало). Тому...
Я не знаю особисто цього хлопця, але щиро бажаю йому і його побратимам повернутися додому живими - ну, нехай з сивиною на волоссі та передчасними зморшками. І з перемогою, на яку всі ми сподіваємося, але за яку борються там, на фронті, вони.
Я не знаю його, але усвідомлюю, що йому і таким, як він, зобов'язаний своїм нинішнім порівняно спокійним життям у відносно мирному Тернополі.
Тому нині нерідко подумки бажаю йому щасливо пережити ще один день чи ще одну ніч під обстрілами...
