Рівно 45 років тому, 11 вересня 1973 р. в далекій південноамериканській країні Чилі стався військовий переворот.
Пригадую, як буквально захлиналися від обурення радянські політичні оглядачі у випусках новин, як одразу з'явилися схвильовані поетичні рядки, присвячені "захисникам свободи", як збірна СРСР (зігравши у першому стиковому матчі в Москві з малообіцяючим рахунком 0:0), відмовилася їхати на гру-відповідь у Сантьяго, і на чемпіонат світу-1974 в Західній Німеччині потрапила збірна Чилі. І як молодий Міхаїл Боярський виспівував дуетом з Алісою Фрейндліх "Несчастная страна-а-а...". А ще пригадується подальша тривала історія з обміном головного чилійського комуніста Луїса Корвалана на радянського політв'язня Владіміра Буковського, що дало підстави дотепникам скласти віршик, який одразу ж поширився в народі: "Обменяли хулигана на Луиса Корвалана. Где б нам взять такую б...дь, чтобы Брежнева сменять?".
Праведний (і добре відрежисований владою) гнів радянського народу мав вагомі підстави: військова хунта (послуговуюся тодішнім політичним лексиконом) скинула законно обраний уряд народної довіри під проводом соціаліста Сальвадора Альєнде. А глава путчистів генерал Аугусто Піночет довший час залишався в нашій уяві таким собі страховиськом, мало не канібалом, котрий безжально розтоптав паростки нового щасливого життя і заплямував себе кров'ю тисяч і тисяч невинно убієнних. Спершу - про них. Тривалий час побутувала думка, ніби в той період в Чилі було вбито понад 30 тис. осіб. Однак опісля спеціальна комісія з максимально можливою точністю встановила число жертв - 3065. Звичайно, родичам загиблих і закатованих (цього заперечувати не можна) від цього не легше, але принаймні не СРСР, який мав значно багатший "послужний список" у тому, що стосується винищення власного народу і масових репресій, волати про "порушення прав людини" на іншому кінці планети. Сам Піночет і його прихильники пояснили необхідність повалення уряду Альєнде, зокрема, намаганням не допустити громадянської війни, захистити політичні та громадські інститути Чилі від марксистської загрози, придушити терористичну діяльність лівацьких екстремістських організацій.
То як же щодо "несчастной страны", про яку так проникливо голосили Боярський і Фрейндліх? За оцінкою цілого ряду фахівців, економічна політика Піночета була успішною і прогресивною. Темпи розвитку Чилі перевищували показники сусідніх країн. Країна під проводом Піночета стала першою в світі, що рішуче порвала з минулим, перейшовши від соціалізму і крайнього державного капіталізму до орієнтованої на ринок політики. "У нас не dictadura, а dictablanda", - говорив Піночет (гра слів іспанською: "dura" - жорстка, "blanda" - м'яка). Генерал також дотримав даного співвітчизниками слова і в 1990 р. пішов з поста президента, забезпечивши порівняно плавний перехід країни від воєнного правління до демократії. А в 2012 р. Національна рада з освіти Чилі прийняла рішення внести зміни в шкільні підручники. Правління Піночета тепер визначається не як "диктаторський режим", а як "військовий режим"...
Думки щодо діяльності Аугусто Піночета і її оцінка нині продовжують залишатися неоднозначними, часто полярними. Все ж нерідко, коли мишача метушня і тарганячі забіги політиканів, безвідповідальність влади і її зацикленість на самозбереженні, а головне - суцільний безлад у суспільстві, що межує з анархією, просто "дістають", з'являється думка: добре було б, чорт забирай, якби до влади прийшла "сильна рука", яка навела б лад, покарала мерзотників і розвидніла світ чесним людям. І персоніфікується часто ця рука у дещо зловісному образі в темних окулярах, з вусами і стоячим коміром мундира. Аугусто Піночет. Одіозний диктатор, який дав своїй нації перспективу і змусив поважати себе багатьох.
