«Грають так, ніби г…но тече по кальсонах», - спересердя сплюнувши, промовив мій сусід, з яким ми обмінювалися враженнями в перерві матчу. Характеристика, що й казати, жорстока й неестетична, але цілком справедлива. Спостерігаючи за діями українців, важко було визначити, з якою метою вони вийшли на поле і який, взагалі, статус цього поєдинку: товариський матч чи гра фінальної частини європейської першості. Між тим, теоретично наші футболісти начебто добре розуміли, як треба діяти проти британців. Зокрема, Степаненко перед матчем говорив, що треба намагатися грати швидко, використовувати фланги і не збиватися на довгі передачі. Голкіпер П’ятов висловився лаконічніше, закликавши своїх партнерів «ввімкнути голову». Побажання зовсім незайве, але що ж ми побачили натомість? Безцільне перекочування м’яча поперек поля і назад, немислима кількість браку в передачах і відсутність елементарного взаєморозуміння між гравцями – ось головне, чим «потішила» наша збірна в матчі з Північною Ірландією. Якесь організуюче, об’єднуюче начало в її грі було просто відсутнє. Плюс – сумнозвісна безалаберність в захисті при стандартних положеннях. Постає питання: а хто б тоді був, як мовиться «по зубах» нашій команді на Євро-2016, якщо вони примудрилися програти завідомим аутсайдерам - північноірландцям? Невже з колючими й зубастими албанцями чи твердими й непоступливими ісландцями було б легше? Мимоволі напрошується висновок: команда підійшла до турніру просто погано підготовленою. І тут виникають серйозні запитання до тренерів стосовно того, як вони планували оту підготовку, і до кожного гравця зокрема щодо того, чи є в них спортивне самолюбство. І як зрозуміти, що перед грою всі бадьорі, всі сміються, всі об’єднані бажанням перемогти, а після матчу тренер заявляє, що на полі не було колективу і що у гравців проблеми з психологією? Щиро кажучи, прикро було дивитися на Ярмоленка. Особливо коли згадувалося, як він хвацько розправлявся із захистом «Говерли» чи «Чорноморця». Чи не завелика розкіш для команди рівня збірної України, якщо такий гравець на тривалі проміжки часу просто випадає з гри і запам’ятовується одним-єдиним ударом по воротах? Кому ж тоді створювати гостроту біля воріт суперників? Можливо, причина в напівсонному, заколисуючому ритмі нашого національного чемпіонату, де у лідерів майже немає гідних суперників і вони просто втрачають здатність зіграти, зціпивши зуби, через «не можу»? А, може, слід поставити питання ширше, а саме: з якого дива у неблагополучній країні, яку проблеми обсіли наче мухи, має бути благополучний футбол і, відповідно, сильна збірна?
Цікаво було слухати після гри розклади аналітика у студії: якщо німці виграють у поляків, потім ірландцям заб’ють три голи, а ми полякам теж три, тоді… Ага, нашому теляті – та й вовка б з’їсти. Звичайно, фантастичні речі подеколи трапляються в житті, в тому числі й у футболі, але не в даному випадку. Німці з поляками розійшлися миром (0:0), а це означає, що збірній України можна замовляти квитки до Києва на 22 червня.
…Після матчу я вже не виходив на балкон поспілкуватися з сусідом. Думаю, він знайшов би ще міцніші слова, щоб висловити свої враження.
