Після двадцяти днів пошуку Олега Мирончика знайшли без пам’яті у мотелі на Львівщині.
Прилетіла з Італії шукати сина
Уже 4 березня рідні забили тривогу. Мати Олега пані Валентина ніяк не могла додзвонитися з Італії до сина — у її серце закралася тривога. Тремтячими пальцями набрала номери старших синів Володимира та Едуарда і благала шукати брата, а сама помчала по квиток на найближчий рейс до України.
— 12 років їжджу до Італії на заробітки, бо треба було поставити синів на ноги, — каже пані Валентина. — За цей час у нас склалася традиція: щодня в одну й ту ж пору, а саме о 20.30, “навідуюся” до них по телефону. Того вечора Олег не брав слухавку. “Обдзвоніть лікарні, міліцію!” — просила я рідних. Їм відповідали, що такого-то немає, тому наступного дня сини подалися до Івано-Франківська. Відшукали господарів квартири, потрапили досередини, але Олега там не було. Він залишив телефон, на кухонному столику — продукти, у ванні був замочений одяг — очевидно, не планував іти кудись надовго, але пішов… Щось мусило статися, адже у нього не було підстав утікати чи переховуватися…
Сатанинська записка
“Що це може означати?” — аж здригнувся Едуард, прочитавши записку, яку виявили під час огляду квартири. Вона була шокуючого змісту: “Контракт-договір. Я, Олег Мирончик, віддам душу дияволу, якщо вранці буде 10 млн. доларів США. Поверну їх через 520 тижнів. 3.03.2013”. Наприкінці був підпис. Почерк нагадував Олегів, але стовідсотково стверджувати, що писав саме він, рідні не беруться донині, як і трактувати зміст сатанинської записки. Сам юнак нині нічого не пам’ятає про події останніх місяців — у нього амнезія, тому запитань у його історії більше, аніж відповідей.
У день зникнення Олег мав переказати 18 тисяч гривень на рахунок свого рівненського, як він називав, “боса Віті”. В офісі залишив трьох підлеглих, сам обіцяв скоро повернутися, але… Припущення, що, можливо, юнак спокусився на гроші і хотів з ними кудись дременути, рідні заперечують, адже, за їхніми словами, для нього це не була така вже й спокуслива сума, оскільки добре заробляв. Справжньою загадкою залишається назва фірми, де працював юнак.
Мольфарка Магдалена «бачила» Олега живим
— Торік у жовтні Олег переїхав до своєї дівчини Юлі до Рівного, вони зустрічалися сім років і вирішили жити разом, — розповідає пані Валентина. — Син шукав роботу і зустрів розповсюджувачів косметики й парфумерії, вони запросили до співпраці. Уже з перших днів захопився роботою, а у лютому цього року на зборах у Києві його призначили менеджером і зобов’язали відкрити офіс в іншому місті. На вибір були три міста — Чернівці, Ужгород та Івано-Франківськ. Олег вибрав останнє, бо свого часу там навчався на юриста. Він був одержимий роботою, навіть залишив саму Юлю задля якої, по суті, переїхав до Рівного. Все це дивує і насторожує…
Розшукуючи сина, у розпачі й безнадії пані Валентина кидалася до “бабок” та ясновидців. Вони усі в один голос запевняли, що Олег живий, але без пам’яті, казали, що сам дасть про себе звістку.
— Ми навіть побували у мольфарки Магдалени із Закарпаття, яка брала участь у “Битві екстрасенсів”, вона багато чого розповіла, але місця перебування сина не вказала, — розповідає жінка. — Ворожбити наголошували, що до зникнення Олега причетні якісь чоловіки. Думаю, все сталося через гроші, іншої логіки не бачу.
«Був, як зомбі, — нездоровий погляд, мішки під очима»
Два тижні від Олега не було жодної звістки. Лише в неділю, 24 березня, він з’явився в онлайні у соціальній мережі. Його дівчина та брати кинулися писати повідомлення. “Відгукнися! Де ти? Твоя мама дуже хвилюється!” — написала Юля. “Хто ти? Звідки знаєш мою маму?” — дивно відповів Олег.
— Сини бачили, що Олег зайшов із телефона, тому просили “маякнути” до них, бо не знали, з якого номера, — каже пані Валентина. — Ми додзвонилися до Олега, але його неможливо було впізнати — говорив глухим, пригніченим голосом. “Де ти?” — “Не знаю, у якомусь готелі…” “А яка назва?” — “Соната”. Ми закинули назву в Google і з’ясували, що є такий мотель у Самборі на Львівщині. “У вас, може, поселився Олег Мирончик?” — поцікавилася я в адміністратора і почула ствердну відповідь. “Ми вже двадцять днів розшукуємо його… Не відпускайте! Негайно виїжджаємо!” До мотелю ми приїхали пізно уночі, постукали у двері номера, Олег відчинив. Він був, як зомбі: нездоровий погляд, під очима — мішки. Одягнений у куцу поношену сорочку в клітинку, короткуваті штани, як з п’ятнадцятирічного хлопчини. На столику були дві торбини карамельок. “Олежику, я твоя мама! Впізнаєш?” Син пильно глянув і немовби щось пригадав. Я обійняла його, ми просиділи у номері до ранку і поїхали додому. Усю дорогу Олег мовчав, лише скупо відповідав на мої запитання. Казав, що того дня знайшов у куртці телефон і згадав пароль “В контакті”, тоді й зайшов в інтернет…
Сам платив за мотель і купував продукти
Адміністраторка мотелю Люба Гнатищак розповіла, що Олег поселився у них 15 березня, у його поведінці не було нічого дивного, тому ніхто з працівників навіть подумати не міг, що його розшукують.
— Олег мав із собою закордонний паспорт, відразу оплатив наперед за чотири доби — 400 гривень, а далі щодня розраховувався, — каже адміністраторка. — Не знаємо, чи він сам прийшов до мотелю, чи його хтось привіз. Хлопець цілісінькі дні перебував у номері, виходив лише покурити і до магазину. Щоразу ніс у пакеті продукти, у нас замовляв чай або каву. Коли я прибирала, бачила на його столику карту Європи та затемнені окуляри. Поводився скромно, чемно, якось я попросила його допомогти виміряти стіну у сусідньому номері, де проводили ремонт — не задумуючись, послухав. Єдине дивувало — що юнак говорив під час поселення про справи у місті, але навіть не виїжджав із мотелю. Мав понурий вигляд, був мовчазним, тихим…
У “Сонаті” Олег перебував десять останніх днів, а про десять попередніх досі нічого невідомо. Хлопець поступово приходить до тями і згадує минуле, але останні події ніби назавжди стерлися в його пам’яті.
— Син пригадує свій день народження — 22 грудня, а далі — ніби стерті файли, — хвилюється пані Валентина. — Може, з часом пригадає, що з ним трапилося, і розповість.
Лікарі підтвердили дивну амнезію
Лікарі підтвердили, що в Олега справді є провали у пам’яті, наразі йому надають кваліфіковану допомогу.
— Я знайшла сина і більше мені нічого не треба, — каже пані Валентина. — Ми забрали заяву із міліції, не хочемо ритися у цій брудній справі, бо хтозна, що приховується за зникненням сина. Йому могли завдати удару в голову, оскільки втратив пам’ять, а ще таке могло трапитися, як сказав один психіатр, через дію психотропних речовин. До речі, на лівій руці сина здерта шкіра і синці. Олег досі сам не свій, він завжди був веселим, життєрадісним, а тепер — насторожений, розгублений, мовчазний…
Рідні Олега не роблять поспішних висновків, та все ж припускають, що його зникнення певним чином пов’язане з роботою.
— Як на мене, той сітковий маркетинг — небезпечна секта, — каже пані Валентина, — там усе побудоване лише на заробітку.
«Сітка» чи секта?
Колишній торговий агент розповів про роботу у фірмі, аналогічній тій, де працював Олег.
Для успішної реалізації, як правило, неякісної продукції відпрацьовують “прийоми” “спихання товару”. Коли торгові агенти ідуть з пакетами всілякого непотребу поміж люди, кажуть між собою: “Іду на поле”, тобто, де є неосяжний простір для заробітку. Початківцю потрібно продати хоча б 50 флаконів парфумів за день, тоді матиме відсотки, інакше на ньому заробить “бос”, який стоїть на сходинку вище у “піраміді”. Усім представникам сіткового маркетингу, грубо кажучи, доводиться брехати потенційним покупцям, інакше нічого не зароблять. Виникають і внутрішні “війни”, бо кожен думає лише про себе. У “сітці” усім править мамона, а людські цінності там — ніщо.
