Мирний час закінчився лише вчора, але здається, що він був дуже давно. Переживання за наших олімпійців, які виступали в Пекіні, нарікання на тарифи, побутові негаразди - все це, здається, залишилося десь у далекому минулому.
24 лютого час для нас, українців, ніби переламався надвоє. Мир, нехай з усіма його проблемами і клопотами, залишився позаду, а війна постала в усій своїй незугарному реалізмі та жорстокості. Якими стилістичними чи лексичними засобами її описати? Наразі цілісну картину скласти важкувато, отож вдамся до дещо фрагментарних оцінок.
Вчора увечері досить довго роздумував, чи затулити вікно чимось масивним і твердим, чи примоститися спати в коридорі. Врешті-решт, нічого не робив і заснув як звично. Уночі, кажуть, лунала сирена, але я чув лише гавкання псів.
Російська армія (яку таки готували і тренували довший час як належить) була, вочевидь, "приємно" здивована стійкістю і здатністю до протидії з боку наших військових - адже, можливо, непрохані зайди з півночі мали ілюзію, що багаторічними зусиллями її ставлеників українська армія уже доведена "до ручки".
Якщо росіяни сподівалися, що на сході та півдні України перед їхніми колонами буде "зелена вулиця" і їх закидатимуть квітами, то вийшла, як вони кажуть, "ошибочка" - на всіх напрямках загарбникам виявляють впертий спротив. Купа знищеної бронетехніки, "посаджених" літаків і гелікоптерів, понад 800 загиблих, значна кількість полонених - ось у які "братские объятия" вони потрапили.
Реакція світу характеризується водночас і як співчутлива , і як імпотентна. Зрозуміло було заздалегідь, що ніхто не кинеться воювати за нас, тому доводиться розраховувати хіба що на допомогу озброєнням. І все ж... дедалі частіше з телеекрана лунають слова докору до світових лідерів: "Кров наших хлопців - і на ваших руках"
"Допоможіть закрити небо", - чути з екрана звертання наших військових фахівців і політиків до західних держав. Перевага Росії з її надпотужним ВПК у повітрі може зіграти фатальну роль, і загони територіальної оборони (при всій їхній важливості) навряд чи зможуть її нейтралізувати.
Схоже, прокляття таки не мають матеріальної сили. Або не діють на людей типу Владіміра Путіна - інакше, з урахуванням величезної кількості прокльонів на його голову в соцмережах, йому вже давно б час горіти в пеклі. Хоча, припускаю, він - закоренілий атеїст і турбується не так про порятунок власної душі, як про місце у якомусь елітному некрополі.
Ще один момент, пов'язаний з точною оцінкою ситуації та, відповідно, точністю і правдивістю її характеристики. Поклавши руку на серце і грунтуючись на чималій кількості прочитаної літератури, фраза "наші війська ведуть важкі оборонні бої" на особливий оптимізм не налаштовує. Однак коли відомий шоумен і волонтер заявляє, що "ворог поніс шалені, тотальні втрати", то зайвий раз подумаєш, що зі словами треба поводитися обережно. Ну," шалені" ще можна списати на деяку емоційність творчої людини, але "тотальні" - це вже межує з повною катастрофою. Якої, на жаль, наразі не спостерігається. А от у вуста голови ОДА інтернет-портал вклав (чи він саме так висловився) таку фразу: "Російська армія несе значні втрати. Не треба сіяти паніку".. Як на мій смак - діаметрально протилежні за логікою висловлювання, адже значні втрати ворога зовсім не є підставою для паніки. Тим часом начальник поліції, повідомивши, що в області заборонили використовувати квадрокоптери, додав, що "варто повідомляти про них і про підозрілих осіб". Даруйте, "варто" - це керівництво до дії, чи щось на кшталт "вам би варто випивати скляночку молока на ніч"?.
Стоп. Досить ухилу в іронію. Іде реальна війна. До неї поступово звикається - ось уже військовий експерт, описуючи хід боїв, сухо і професійно повідомляє, що українська армія веде активну оборону, а росіяни вдаються до маневрового наступу. Як кажуть, в цьому елементи певної новизни в порівнянні з іншими конфліктами. Для українських родин це означає одне: сповіщення про загиблих. Їх могло б бути менше (або й взагалі не бути) якби українці пристали на пропозицію В.Путіна не чинити опору і здаватися російським військам. Відомо ж бо, що найкоротший шлях до миру - капітуляція.
Українці вирішили, що для них більш суттєвими поняттями є власна національна гідність і любов до рідної землі. А найбільш прийнятною поведінкою - запеклий опір загарбникам.
