Вже віддавна точиться суперечка про те, кому належить відкриття загадкових променів, які наскрізь просвічують непрозорі об’єкти: німцеві Вільгельму Рентгену чи українцеві Івану Пулюю. Іноді вона ведеться в академічній манері, а інколи набуває вигляду відомого кличу дворових побоїщ «Наших б’ють!».
Втім, поговорити хотілося б не про те, хто кого випередив і хто у кого мимоволі поцупив світову славу в галузі фізики, а дещо іншої теми. Вільгельм Рентген народився у Північній Рейн-Вестфалії, у містечку, яке нині носить назву Ремшайд. Бувати там не бував, але ладен припустити, що воно, як і всі німецькі міста, чистеньке і доглянуте, дороги у ньому не нагадують про бомбардування авіації союзників часів Другої світової війни, кущі в парках та на алеях акуратно підстрижені, будівлі ваблять око, а мешканці на загал задоволені й живуть тихим і спокійним життям.
У Гримайлові ж, де народився Іван Павлович Пулюй, бувати доводилося. Не скажу нічого поганого про його мешканців, але людині, схильній до депресивних станів, бувати там не конче варто. Особливо у пору осінньої мряки. А побувавши, розумієш, чому цілі регіони у нас називають депресивними. Печать якоїсь безнадії несуть на собі сірі будівлі, запущений парк, облуплений пам’ятник тому ж Івану Пулюю з написом на ньому, який зовсім не просто прочитати, біля такого ж обшарпаного Будинку культури (хоча, за два роки, відколи був там востаннє, може, щось і змінилося)… Заради справедливості слід сказати, що подібна картина спостерігається і в багатьох інших провінційних містечках. Після цього всього мимоволі починаєш думати, що ми усією нашою національно свідомою патетикою і з усім нашим гонором просто приречені історичною долею на роль європейського закутка. Звідки кожен, хто має можливість, тікає світ за очі, точнісінько так само, як століття тому.
Докопатися до осердя, внутрішньої причини цього навряд чи вдасться. Навіть за допомогою рентгенівських (чи пулюївських) променів.
Ігор Дуда
Фото castles.com.ua
