Зізнаюся, не надто сумуватиму, коли будь-хто з політиків, які нині завзято рекламують себе в президентських перегонах наче торговці на східному базарі, "пролетить мимо каси" - надто вже глибоко загруз у свідомості скепсис щодо всіх них. І надто твердим є винесене із сумного досвіду переконання, що в епоху соціального хаосу та економічної нестабільності до влади (і асоційованого з нею корита) здебільшого рветься усілякий непотріб...
Втім, таким скептиком я був не завжди - пригадую, щиро шкодував, коли на виборах 1999 р. невдача спіткала Євгена Марчука, якому тоді щиро симпатизував. Саме сьогодні - добра нагода згадати його: Євгену Кириловичу виповнюється 78 років. Він - у строю і віднедавна став наступником Леоніда Кучми якщо не на посту Президента країни, то на посаді представника України в Тристоронній контактній групі з мирного врегулювання ситуації в Донецькій та Луганській областях. Взагалі, з-поміж усіх топ-політиків, з ким перетиналися мої журналістські стежки-доріжки, він, мабуть, справив найсильніше враження. Миттєва реакція, аналітичний склад розуму, лаконічність і водночас афористичність мови, вміння завоювати аудиторію – все це було йому притаманне. Плюс - незайве для політика вміння володіти собою в будь-якій ситуації. Пригадую, у вересні 1999 р. під час виступу на сцені Співочого поля до нього кинувся якийсь неадекват. Є.Марчук досить спокійно відсторонив "порушника спокою", попутно повідомивши присутнім, що хвилюватися не варто - у нього розряд з боксу. А ще мені, людині не зовсім байдужій до алкогольної теми, запам'яталося його вміння пити: під час неформальної зустрічі за лаштунками ПК "Березіль" (знову цей "Березіль"...) після велелюдного зібрання Форуму під його проводом Є. Марчук "чокався" чаркою з горілкою з багатьма, однак лише пригублював чарку. І лише коли проголосив тост за присутніх жінок, то дозволив собі випити трохи більше. Зайве казати, що тернопільські медійні дами різного віку просто сяяли від такої уваги з боку високого гостя і навипередки поривалися взяти його під руку під час фотографування. Знаю, багато хто кривився тоді, мовляв, типовий "кадебіст" з усіма його атрибутами. Але ж недаремно на тих виборах Є. Марчука підтримали ряд націоналістичних організацій, зокрема КУН, а також Левко Лук'яненко. Пригадую, обома руками був за нього мій покійний дядько - мудра, виважена і совісна людина з багатим життєвим досвідом. Що й казати - багатьом Євген Марчук уявлявся таким собі українським Піночетом (він сам, до речі, віддавав належне економічним досягненням чилійського генерала), здатним вивести Україну з манівців на пряму дорогу прогресу. Не склалося. Що завадило тоді генералу Марчуку стати на чолі країни? Колотнеча амбіцій у "канівській четвірці", до якої він записався? Нестача власного організаційного та фінансового ресурсу вкупі із безсоромно задіяним адмінресурсом з боку команди тодішнього Президента? Минуле співробітника КДБ, яке відлякувало багатьох? Мабуть, усі ці фактори вкупі відіграли свою роль. Якою була б країна за гіпотетичного правління Є. Марчука? Історія, як відомо, не знає умовного способу, але чомусь думається, що не було б справи Гонгадзе і плівок Мельниченка. А ще, не виключено, вдалося б уникнути розчарування "драглисто-мляво-інертної" п'ятирічки Віктора Ющенка, на початку якої бандитам обіцялися тюрми, а в кінці якої до влади дорвався "двічі несудимий" викрадач шапок. А ще... Та хто його знає, що було б ще... Доречніше говорити про те, що є реальним сьогодні. Сьогодні мир на сході країни ще не завойований. І невідомо, коли буде завойований. Тому в свої 78 років генерал армії України Євген Кирилович Марчук періодично їздить у Мінськ. Він їздить туди працювати.
Закінчення вийшло, ну вже майже зовсім як фінал "Сімнадцяти миттєвостей весни". Нічого не вдієш: герой фільму і герой цієї публікації - вихідці з однієї "контори". Ще одна риса епохи, в якій події та людські долі часто суперечливі й химерним чином переплетені...
