Останнім часом на різних телеканалах у різних варіаціях постійно звучить переспів однієї теми: чи набере президент у парламенті  300 голосів,  необхідних для конституційних змін? А ще: чи будуть, у зв’язку з цією темою, чергові вибори до Верховної Ради?

Щиро кажучи, я вже давно втратив надію щось второпати у химерних хитросплетіннях як столичного, так і місцевого політичного життя, яке в кінцевому підсумку зводиться до конфліктів інтересів політично-бізнесових груп. І оскільки вважаю, що бажання дорватися до депутатства чи просто до влади є переважно яскравою ознакою людської корисливості (для цього є достатньо наочних прикладів), вирішив просто ігнорувати увесь цей інформаційний потік. Але тема ця подається настільки нав’язливо, що  може здатися: йдеться про те, жити чи не жити Україні. Не більше і не менше. Мимоволі виникає запитання: чому стільки галасу з приводу якихось чергових конституційних змін? Вони настільки суттєві? Ми що – раптом стали

жити за Конституцією? Можемо покластися, у випадку необхідності,  на статті, якими нам щось гарантується і, відповідно, застосувати їх, коли наші права порушені? Коротше кажучи, живемо за законом?  Та ж у  нас його буква застосовується лише при рейдерських захопленнях чужої власності, або ж коли треба «відмазати» когось із «сильних світу», що необережно або на п’яну голову потрапив у халепу. А дух отого самого закону витає деінде й уже, мабуть, забув, коли залітав на територію під назвою Україна. Ладен підписатися обома руками і ногами під словами С.Вакарчука, мовленими при нагородженні його орденом: «Ворог, який роз’їдає Україну зсередини – корупція, тотальна несправедливість, невігластво, низький рівень так званої еліти – значно підступніший і небезпечніший, ніж будь-який зовнішній ворог». Підписатися і з прикрістю констатувати: громадянське суспільство все ще перебуває у «коротеньких штанцях» і його цілком можна «загалакати» якоюсь цяцькою, або ж налякати уявним чи реальним страховиськом. Повільно щось воно зростає, і на цей процес не дуже впливають ні очевидні «проколи» влади на всіх рівнях, ні, що найгірше, людські втрати у горнилі гібридно-перманентної АТО.

Реально вся ота метушня навколо конституційних змін і можливих дострокових виборів означає новий виток політичних інтриг і закулісних домовленостей, тобто відкриття широких можливостей для ігрищ політичних картярів. Ота самозвана каста, що називає себе «політичною елітою» і зациклена винятково на самозбереженні, добре засвоїла істину: усе в житті треба намагатися  використати для власної користі. В тому числі й можливі вибори. Їх майже за чверть століття в Україні уже відбулося чимало, але жодного «покращення» наразі розгледіти неможливо. Ні неозброєним оком, ні за допомогою лупи. Зате як добре ловиться рибка у такій каламутній водичці! Та й лексика деяких оглядачів цілком підходяща для якогось «сходняка»: як будуть «протягувати» зміни і як будуть «нагинати» депутатів; які фракції «ляжуть» під гаранта, що вдасться «зістригти»… Усе звично. Усе – як колись. Тоді заради чого вже покладено стільки людських життів? Лише для того, щоб з’явилася і ятрила душу «Чорна квітка» Оксани Білозір?

Ігор Дуда