Він міг зопалу махнути рукою, мовляв, "Забирайся звідси до...!" - щоб за секунду зупинити тебе і повернутися до попередньої суперечки. І - не до повторення уже пройденого і сказаного, а з цілою купою нових аргументів, які, в свою чергу, змушували щосили працювати твої звивини. Причому, тиснув не силою службового становища, а саме переконливістю доводів... Двічі він звільняв мене з редакції, обіцяючи на прощання, що вороття назад немає, і також двічі повертав назад. А коли я, отримавши "прощення", гордо заходив у його кабінет, він лише усміхався і ледь хитав головою...
Він міг якимось натяком, без зайвої "словесної патоки" дати зрозуміти, що твій матеріал вдалий, а коли одного разу зізнався мені, що я мало не довів його однією своєю історією до сліз, я сприйняв це як найвищу атестацію...
Я знав, що допускати неточність, приблизність чи "розмитість" у висвітленні тієї чи іншої теми не варто - наразишся на його влучну, іноді дошкульну репліку...
Я пам'ятаю "мозкові штурми", які він влаштовував перед випусками газет, коли практично кожен працівник редакції був залучений до процесу творення номера...
Я пам'ятаю, як ми гарячково робили спецвипуск газети 11 вересня 2001 року, коли були зруйновані "Twin Towers" у Нью-Йорку...
Я пам'ятаю його щирі співчуття і висловлену готовність допомогти, коли помер мій батько...
Я бачив, як він згасав останніми роками, але під час наших рідких зустрічей він, як і раніше, буквально "фонтанував" цікавими історичними фактами, портретами нині сущих політиків, неповторними мовними експромтами...
Нового більше від нього не почую - згадуватиму те, що було...
Ігор Дуда
