Ніколи не знаєш, кого зустрінеш на вузькій стежці в досить глухій місцині. Мені, приміром, під час вчорашньої пробіжки близько 11 години доволі відлюдною стежкою в парку "Топільче" випало зустріти трьох темношкірих дівчат.
Особливого значення цьому не надав - у нас кожен, в тому числі й студенти з Африки, вільні у виборі способів проведення часу і маршрутів пересування містом. Хоча ці троє, як виявилося потім, вибрали трохи дивне, як на мене, заняття...
Опинившись вже на протилежному березі річки, почув з місця, де ще недавно пробігав, якісь дивні звуки. Враження було таке наче відбувається якийсь африканський чаклунський ритуал. Глянувши в напрямку, звідки долинало незвичне для нашої місцевості й, зізнаюся, трохи навіть моторошне виспівування, побачив отих самих трьох дівчат. Одна з них клякла на коліна й, нахиливши голову та заплющивши очі, щось промовляла, а дві інші в супроводі якихось ритуальних рухів тілом видобували зі своїх горлянок отой чудернацький спів. На тлі нашої зеленої трави і наших дерев це виглядало зовсім незвично. Настільки, що я припинив свій біг і десь хвилину стояв як вкопаний, вражений цим видовищем. Вразило воно, як виявилося, не лише мене - літній рибалка, забувши про свою вудку, теж зачудовано спостерігав за таємничим дійством. Опісля ми з ним переглянулися і в унісон знизали плечима...
Я продовжив свій біг підтюпцем. Шаманські заклинання за спиною поступово віддалялися, а потім зовсім стихли. Вуха їх уже не чули, але в голові вони породили цілий каскад думок. Згадалися і наукові терміни "мультикультуралізм" та "культурний топильний котел", і наше щире прагнення в Європу, яка вже починає потроху стогнати від засилля традицій та звичаїв, щедро занесених до неї численними імігрантами-представниками інших рас... В мене, можна сказати, цілком товариські стосунки з африканськими студентами, з якими спілкуюся на спортивних тренажерах в тому ж парку; декотрі з них охоче відгукуються на пропозицію дати прогноз результату футбольних матчів, і взагалі, справляють враження цілком адекватних, європеїзованих людей. І ці троє дівчат своїм виспівуванням зовсім не заважали мені бігати й не перешкоджали моїй самоідентифікації. Та все ж схожий на вудуїстський ритуал, зізнаюся, трохи спантеличив. А ще виникла суто гіпотетична думка: а що якби я раптом десь в Замбії чи Нігерії одягнув козацькі шаровари, вишиванку, взяв у руки кобзу, забрів у... ну, нехай не багатий на носіїв СНІДу та споживачів наркотиків, а якийсь звичайний район та й затягнув "Ой, чий то кінь стоїть...".
Цікаво, що було б?
Ігор Дуда
