Я вже встиг підголитися, і залишки піни почали висихати на щоках, та все ж продовжую стояти перед дзеркалом і вдивлятися у своє відображення. Гм...цікаво, чому англійці називають ревнощі "хворобою зелених очей "? Мабуть, за цим таки щось криється.
- Ти вже закінчив?-чую позаду себе Світланин голос
- Так,- відповідаю. Похапцем змиваю залишки піни, витираюся і виходжу з ванної, кинувши швидкий погляд на Світлану. Вираз її обличчя – в межах природного. Вона або непогана актриса, або вважає мене повним дурнем, навіть не підозрюючи, скількох зусиль коштує мені вдавати, ніби я нічого не знаю. Зараз вона буде півгодини наносити макіяж, щоб сподобатися отому з хитруватими очима, вусиками картярського шулера і великими залисинами. Цікаво, що вона у ньому знайшла? Ще цікавіше – де вони зустрінуться сьогодні? Адже напевно зустрінуться. Невже знову в тому барі-акваріумі? Але цього разу я вже не буду таким розгубленим і безпорадним, як учора, коли вперше побачив їх разом, і мене охопив якийсь ступор. Я впевнено увійду в бар, підійду до їхнього столика і... Що буде після отого "і" поки що досить туманно, але, думаю, я спроможуся зробити щось таке, що надовго запам’ятається і йому, і їй. Що не кажи, а для ревнивця приниження його суперника – як бальзам на душу. А для моєї душі це зараз - наче ранкових похмільних сто грамів для алкоголіка. Лише попадись мені, вусатий казаново, і я вже знайду, що тобі сказати. І що зробити. І тобі теж, наштукатурена шльондро...
Я крадькома дивлюся на Світлану, як звір з клітки на наглядача. Та вона не помічає цього. А може просто тут, на місці, запитати в неї про вчорашнє рандеву в барі? Ні, бажаного ефекту це не дасть, краще застукати ї разом. Щоб у Світлани очі полізли з орбіт. І все таки, чим він її купив?
Прощаємося, як звично. Легенький поцілунок. Легенько розтягнуті в усмішці губи. Мої теж, хоча в душі вирує буря. Ну нічого, будеш ти в мене сміятися.
- Бувай.
- До вечора.
До обіду механічно займаюся справами, хоча думки постійно крутяться навколо моєї зрадливої подруги і її нового бой-френда. Після обіду в мене зустріч із завідувачем кафедри університету, де працює Світлана. Але до неї треба завершити ще одну, значно важливішу справу. Рівно о 13.10, як і вчора, я вже чергував біля величезних вікон бару. Піднятий комір плаща і натягнутий на самісінькі брови кашкет роблять мене схожим на нишпорку з дешевого детективного серіалу. Однак передчасна ідентифікація мені зараз зовсім не потрібна. Головне – з’явитися несподівано. Тоді це справить ефект вибуху бомби. Уважно вдивляюся всередину, але знайомих облич не бачу. Бар поступово заповнюється відвідувачами, однак тих, кого я очікував, немає ні через десять, ні через сорок хвилин. Щось не так. Або зустрілися десь в іншому місці, або... Далі чекати немає сенсу. Запізнюватися на зустріч з професором незручно – я сам довго вмовляв його про розмову.
Цікава бесіда дещо відволікла від нав’язливих думок. Ключові моменти я фіксував у блокнот, оскільки принципово не полюбляю диктофони.
- Заждіть, я покажу вам дещо із зібраного нами матеріалу, - мовив професор, впіймавши мій крадькома кинутий на годинник погляд. Він зняв трубку і, натиснувши на кнопку, сказав комусь:
- Руслане, принеси, будь ласка, наші результати ну хоча б за останні 2-3 місяці.
Через хвилину в кабінет увійшов той, кого назвали Русланом. Я в той момент схилився і щось занотовував. Руслан поставив на стіл стос папок, я підвів голову і ледь не скрикнув. Це була та сама фізіономія, яку я напередодні бачив поряд з моєю Світланою у барі. Тільки сьогодні вираз її не хитрувато-самовпевнений, а скоріше запопадливо-прислужливий.
- Дякую, Руслане, - сказав професор. Руслан вийшов, тихенько зачинивши за собою двері.
- У вас, бачу, досить молоді кадри, - вичавив я себе, ледь оговтавшись.
- Так, це один з наших найперспективніших викладачів. Нещодавно захистив дисертацію, - повідомив професор, розбираючи папери.
"Ну ось тобі й відповідь на запитання, що вона у ньому знайшла. Просто вирішила поміняти малоперспективного журналюгу на дуже перспективного науковця ". Я відчув, як кров бухкає у скронях, а всередині знову закипає образа і злість. Машинально потиснувши на прощання простягнуту професорську правицю, вийшов на вулицю. Занудлива мжичка ще більше підсилювала гнітючий настрій. Куди піти? Може, напитися? Привід є більш ніж вагомий. Але досвід підказував, що нічого доброго цього не виходить – ілюзорне полегшення обертається масою неприємностей. Ноги якось самі понесли мене до Світланиного помешкання. Йшов, наче у напівсні. Світлана відчинила двері і, здається, навіть зраділа.
- Ти де так довго затримався? – запитала
- Та...були справи, --відповів я і, відчувши, що стримуватися більше несила, випалив ні в тин, ні в ворота:
- Ну, як кава?
- Яка кава? – з подивом запитала Світлана
- Та...та сама, яку пили вчора у барі! Разом з Русланом!! Перспективним науковцем!!! Доцентом!!!! – верескнув я, майже стовідсотково відтворивши класичне музичне crescendo.
- Ти що, з глузду з’їхав ? – Світлана глянула на мене , як на божевільного, - я допомагала йому підбирати матеріали для дисертації, от він і запросив мене на каву. Що тут такого?
Я раптом відчув, наче якась невидима рука вивільнила мої груди з гіпсового панцира, в який вони були закуті. Я вдихнув повітря, видихнув і сів на стілець.
- То... у тебе справді нічого з ним...немає ?,- радше промичав, ніж запитав я.
- Мені цілком вистачає тебе з твоїми причудами. Навіщо мені ще когось? – Світлана з усмішкою провела рукою мені по чолі, напевно щоб пересвідчитися, чи у мене, бува, не гарячка.
"А очі ж у тебе не зелені, - думаю, стоячи наступного ранку біля дзеркала,- отже, друже, не підходиш ти на англійське визначення ревнивця. Ну й добре. Дуже неприємне це почуття. Навіть протягом однієї лише доби ".
Юрій Максимів
