Ніби нічим особливо не примітним видалося цьогорічне 7-е листопада, принаймні зранку. А між тим ще порівняно недавно (в історичному вимірі) цей день був заповнений бравурними звуками оркестрів, миготінням червоних прапорів і транспарантів, різнобарв’ям штучних квітів та надувних кульок, гучними вигуками дикторів «Слава великому жовтню! Ура!», багатотисячними демонстраціями...

Якщо б якийсь провидець років з тридцять тому сказав, що невдовзі всього цього не буде, йому б тихенько порадили терміново зробити енцефалограму. Чи пройти обстеження у психіатра. До того ж люди, навчені радянським досвідом боротьби з «інакомислієм», сторонилися б цього дивака наче прокаженого. Але – сталося. Доля різних імперій мала б підказати радянським керманичам, що державне утворення, створене насильницьким шляхом, рано чи пізно приречене на кончину. Канув у лету СРСР, отож, за логікою, мали б відійти в минуле і пов’язані з ним «червоні» дати. Власне, зі «світлим святом» річниці жовтневого перевороту справа доволі темна. Комуністичні ортодокси донині вперто величають цю подію революцією, посилаючись при цьому на кадри з фільму кінематографічного спритника Ейзенштейна, на яких озброєний натовп штурмує Зимовий палац. Цей псевдохудожній (хоч і зроблений з розмахом) витвір чомусь видається за кінодокумент, незважаючи на те, що спільного з реальністю майже нічого немає. Класик радянського кіно, зокрема, «забув» зняти, як п’яні від алкоголю і відчуття вседозволеності матроси взялися завзято встановлювати «революційний порядок» і принагідно – вбивати усіх, хто мав на плечах офіцерські погони, а також ґвалтувати дівчат з жіночого батальйону Зимового палацу.

Звичайно, кожен обирає свята на свій смак. Ніхто не може заборонити «червоним» ідолопоклонникам відзначати цей день. Тим більше, що зараз вільного часу в них додалося, адже народ голосуванням на виборах звільнив їх від парламентських турбот. Все ж, хотілося б попросити у людей, від імені яких намагається говорити головний український комуніст Петро Симоненко «со товарищи», згадати не такі ще давні часи. Чергова річниця «великого жовтня». Трудящі маси (звичайно ж, добровільно!) колонами йдуть на демонстрацію. Що зігріває їх у цю далеко не завжди теплу пору? Пролетарська солідарність? Віра в ідеали? Можливо, товариш Симоненко та «іже з ним» щиро в цьому переконані. А як же тоді бути з тими «відповідальними особами», які ретельно фіксували явку на демонстрацію, прислухалися до розмов, а потім доповідали про все «куди треба»? А ще хочу дослівно навести монолог однієї тодішньої прибиральниці в кафе, добре знайомої з традиціями святкування революційних дат: «Поприходять після параду, поскидають в кутку ті трампаранти (саме так – «трампаранти»), понапиваються, а потім на ті трампаранти понаригують».

Можливо на сході картина була дещо іншою. Можливо, п’яні голоси там затягували щось на зразок «Вихри враждебные веют над нами». Можливо. Та фінал, гадаю, був той самий – брудна калюжа в кутку, в якій плавали штучні квіти.

Ігор Дуда