Мабуть, багатьох цікавить, як довго зможе існувати Україна в теперішньому статусі квазіунітарної держави? Реально ж бо вона не є такою – навіть якщо вдасться згладити нинішню майже критичну ситуацію, пекучі головешки у вогнищі конфлікту тлітимуть ще невідомо скільки. І розгорятимуться знову і знову, варто лише буде комусь їх «доброзичливо» розворушити.

Головна причина, як на мене – кардинальна відмінність психології жителів Сходу і Заходу. Чи не головна (якщо не єдина) об’єднуюча ланка між ними – футбол. Достатньо послухати висловлювання навіть не «відморожених» тітушок, а звичайних «східняків», котрі підтримують нині сепаратистів, щоб зрозуміти, яка величезна ментальна прірва пролягає між ними і жителями центральної України, не кажучи вже про «західняків». І євроінтеграція їм, виявляється «на х.. не нужна», і в Києві їх «не хотят услышать», і  Янукович – «в доску свой». Як достукатися до людей з такими  установками? Як довести, що «Федорыч» безсоромно і нещадно грабував і обкрадав їх, як і решту України? «Свой – и все тут!». То, може, нехай моляться на отого «своего», займаються своїми нелегальними копанками, «дерибанами», обіймаються з «русскими братьями» з такими ж георгіївськими стрічками? У нас же різні церкви, різні герої, різне ставлення до історії. Це – беззаперечний факт.  Тож чи не краще дати їм самим розв’язувати свої проблеми? Що ж до решти України, то  Чернігів, Черкаси, Полтава, Суми, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Херсон дають зрозуміти, що зовсім не тяжіють до бізнесово-кримінально-люмпенського life style «данєцкіх», які вважають, що годують всю Україну. Невже це справді так? І чи не підтверджуємо ми це побічно, категорично заперечуючи саму можливість якогось варіанту федералізації? Треба ж дивитися правді у вічі й бути чесними перед самими собою: схожими і, тим більше, єдиними в найближчому історичному майбутньому ми  не будемо. Підстав для цього не дає ні історичний background, ні бурхливе сьогодення, ні, зрештою,  рівень культури «данецких пацанов».  Нині ж спроби «зліпити» країну докупи нагадують потуги невмілого гончара якось стулити шматки розбитого глечика…

До речі, про культуру. Закріплені у генах ознаки, а також вплив середовища  накладають незнищенний відбиток на  поведінку і погляди людини. Це – аксіома.  Брак елементарної людської культури у зметеної народним гнівом владної еліти, яка у масі своїй походила з Донбасу,  багато в чому визначав численні кроки колишньої влади, котрі й викликали всенародний спротив. Непроста історія і стиль життя цього краю не були пов’язані з розвитком культури в її традиційному розумінні, а круто «замішані» на етиці й  звичках блатного середовища. У тих, кому доля дала змогу уникнути тюремних коридорів і  видряпатися нагору, вони відклалися у підсвідомості й стали підпорою для вдоволення економічних і політичних апетитів. «На работу славную, на дела хорошие вышел в степь донецкую парень молодой…», - ці ліричні мотиви залишилися хіба що на старих грамофонних платівках. Звісно, не можна всіх міряти однією міркою; донбаський край дав Україні таких світочів, як Василь Стус, Анатолій Солов’яненко, Іван Дзюба,  цілий ряд   інших відомих постатей,   але загалом менталітет і культурні вподобання жителів регіону  не є українськими за своїм духом. Тому, напевне, колишній  заступник Генпрокурора на іменинах у екс-президента натхненно вигравав на піаніно… славнозвісну «Мурку», яка так допомогла легендарному Володі Шарапову завоювати довіру «братків» на злодійській «малині». Позбутися того, що в’їлося в пори шкіри – практично неможливо.

А якщо виходити з особистих уподобань, то мене, приміром, зовсім не розпирає від почуття гордості за те, що я – співвітчизник якогось донецького «кидали» чи луганського рекетира (хоча такого «добра» вистачає й у нас). І звертання «прошу пана», як на мене, прийнятніше, ніж ціджене крізь зуби «слышь, братан».  То, може, краще не запихати по-страусячому голову в пісок і вдавати, що проблеми не існує, а зосередитися на  перевагах федералізації, яка теоретично можлива в результаті запланованого парламентом референдуму: моралі й культурі, позбавлених дебілізуючого впливу   «гопників»; єдиній державній мові, без якої, як ще зовсім недавно говорилося, немає самої держави; сприятливіших умовах для консолідації і згуртованості усього по-справжньому українського. Хіба це не головна умова для розв’язання переважної більшості наших проблем?

Ігор Дуда