Ви, звичайно, пригадуєте митника Верещагіна,  колоритного персонажа із культового радянського бойовика «Біле сонце пустелі».

Того самого господаря забутого Богом будинку серед безкрайніх пісків, у дворі якого походжали екзотичні павичі, котрих він виміняв за офіцерський мундир. Того самого, який уже не міг дивитися на чорну ікру і благав дружину дістати хоч окраєць хліба. Який бідкався, що раніше його «кожна собака знала», а тепер ось забули. Який урочисто обіцяв, що доп’є залишки самогону з величезного бутля і – все, більше не питиме. Який так проникливо виспівував під гітару «Ваше благородие, госпожа удача». Який, врешті-решт, промовив легендарну фразу: «Я мзду не беру, мені за державу образливо».

Позитивним «кіношним» героям зазвичай беззастережно віриш. З реальними ж персонажами із життя справа дещо складніша. Вони теж полюбляють в урочистій обстановці та з урочистим виглядом присягати, клястися у вірності країні й народові, навіть перехрестяться для більшої переконливості. Послухаєш котрогось із них – і просто сльоза забринить від замилування. Але, подолавши душевний трепет, починаєш задумуватися над іншим. Ну, хоча б над тим, що вся оця високопатріотична патетика – не більше, ніж обрамлення з фальшивої позолоти або ж камуфляж, який маскує справжні думки й наміри. А вони, оті наміри, далеко не завжди такі шляхетні, як їх демонструють юрбі простаків. Отже, в основі усього цього маскараду лежить обман. Я не схильний впадати у крайнощі й категорично стверджувати, що серед наших політиків, урядовців, чиновників різних рангів, правоохоронців, тих же митників немає реальних прототипів кінематографічного Верещагіна, які могли б з чистим сумлінням сказати, що їм «за державу образливо». Але чомусь думаю, що їхню чисельність найточніше буде охарактеризувати словом «трапляються».  Доля цих диваків здебільшого нелегка: у своєму середовищі вони виглядають чужими і, врешті-решт, або зливаються з ним, або виштовхуються за його межі. А далі – йди собі, друже, по забігайлівках, розповідай своїм похмільним співбесідникам, як ти постраждав за чесність. Подібні праведники, повторюю, трапляються, але шукати їх треба зі свічкою в руці, як колись у сиву давнину філософ Діоген серед білого дня шукав людину. То, може й собі, за відсутності іншого заняття, поблукати зі свічкою? Агов, краяни, чи немає, бува, серед вас митника Верещагіна? Того самого, якому «за державу образливо»?

Може, десь він би й трапився мені. Я б залюбки випив з ним навіть його  самогону – для задушевної бесіди. І ще з більшою охотою послухав би спів під гітару.

Ігор Дуда