Питання це нині зовсім не риторичне і для нас, на жаль, позбавлене того гумористичного антуражу, в якому Остап Бендер дурив довірливих членів таємної організації «Союз меча и орала». Навіть на рівні побутових конфліктів відомо, що нахабність заохочується безкарністю.

У міждержавних відносинах ця істина справджується із залізною закономірністю. Залишимо зараз осторонь питання здатності нової української влади адекватно реагувати на агресивні виклики північного сусіда. Заздалегідь можна було передбачити, що наша військова потуга, в силу цілого комплексу причин, в тому числі й відвертого шкідництва з боку попереднього керівництва держави, нині не витримує порівняння з російською. Зрозуміло, що самотужки українській армії стримати можливу агресію з кількох оперативних напрямків буде неймовірно складно. До того ж, як уже відзначалося, ми виявилися не готовими до підступної тактики «повзучої агресії», що її застосувала Росія: збурити пропагандою російську общину Криму, посприяти створенню так званих «загонів самооборони», потім – ввести власний контингент без розпізнавальних знаків. Ну, а далі вже почати блокувати українські підрозділи і намагатися схилити наших військовиків до зради. І все це – під оглушливий супровід брехливої пропаганди і не менш брехливої дипломатії в найвищих світових і європейських організаціях. А вже насамкінець можна вдатися і до процедури «народного волеизъявления» у формі з усіх боків незаконного референдуму.

За цих умов кроки офіційного Києва, нехай і не бездоганні (а часто й запізнілі), були, мабуть, реально єдино можливими у ситуації, що склалася. Найбільший недолік – жодного разу не вдалося «зіграти на випередження», тобто практично всі заходи були лише спробою відповіді на підступні дії Москви. Підтримкою міжнародної спільноти, загалом, вдалося заручитися, хоча вона поки що не набула відчутного конкретного виразу. Звернення Верховної Ради до країн-гарантів про військову допомогу – це найбільше, що може нині зробити влада в міжнародному аспекті. Звичайно, нам хотілося б, щоб уже завтра Пентагон і НАТО прийняли спільне рішення про введення військового (нехай і обмеженого) контингенту в Україну, а ескадри кораблів – у Чорне море і - про ультимативну вимогу до Росії негайно забратися з Криму. Бачити чужі танки на наших вулицях – не найзаповітніша мрія українців, але нема сумніву, що «Абрамси» чи «Леопарди», принаймні, на Західній Україні, зустрічали б квітами, а звук винищувача F15 Eagle в небі звучав би нині для нас чарівною музикою. Озброєні пришельці з Заходу в нинішніх умовах – чи не єдина альтернатива набагато менш бажаним «гостям» зі Сходу й Півночі.

Ігор Дуда