Позавчора виступали з QARPA на фестивалі "Рурисько" в Бережанах, пише відома українська письменниця в блозі на УП
- Покажу вам село Рай, - каже дівчинка-волонтер після того, як ми оглянули дещо занедбаний, колись красивий замок 16-го століття.
- В селі розбили ландштафтний парк ще Потоцькі, - хвалиться вона. - Мисливський будиночок віддали для реабілітаційного центру діток із вадами розвитку.
Старий будинок, парк, місточки через ставки, різноманітні дерева й кущі - все в декадантському стані закинутої краси. Доволі звичний стан для більшості українських ландшафтних парків, окрім декількох, найбільш "розкручених", та й то лише в центральних їх частинах, де традиційно фотографуються весілля та випускні.
Звісно ж, на адекватне утримання парку потрібна не одна тисяча гривень із бюджету. Версалем в Україні ще не скоро буде пахнути (ах, так, пардон - забула про виняток - Межигір'я!)
Я зараз не про це. Я про той брак адекватності на рівні місцевого жителя, котрому на роду написано пишатися тим небагатим, що бодай пережило руйнацію совка, і мати бодай трохи адекватності.
Просто на полянці пікнікує родина, рівномірно обіклавшись вже порожними пластиковими тарілками (біліють - як ті квіти на тлі зелені!), машина заїхала в кущі, поламавши не одну гілку, зате компенсуючи атмосферу "пєснєй за жизнь" з магнітофона. В ставку - порожня пляшка від горілки. Ото хтось молодець - далеко кинув, шкода, не лишив послання наступникам.
Нам стало якось сумно гуляти в тому Раю. А особисто мені шкода, що не мала при собі пластикового пакету: час від часу в якості терапії вже власної карми я підбираю сміття, залишене моїми двоногими ближніми на природі чи коло історичних пам’яток.
Таке враження, що місцю, яке ти прибрав, стає хоч трохи легше дихати. А тобі з ним за компанію.
