«Вибори!», - ось, виявляється, найголовніше, найнасущніше нині питання для всіх нас.
«Вибори», - вирує столичний політбомонд. Особливо сподобався заклик Прем’єра А.Яценюка не допустити приходу до влади членів команди Януковича – зайве свідчення того, що історичний шанс, наданий революцією Гідності, знову талановито-бездарно змарнований.
«Вибори!», - розворушилася, наче потривожена палкою купа гною, містечкова політична «тусовка» й полізла з мудрою батьківською посмішкою («Зі мною все буде добре!») на бігборди й газетні сторінки. Заповнили поштові скриньки спецвипуски з бравурними звітами і з ночвами помий на потенційних конкурентів, замиготіли прожекти і прогнози: хто з ким блокуватиметься? Хто кого просуває? Хто за ким стоїть? Одним словом, возрадуйтеся, обивателі - скоро вибори!
Не маю наміру нікого агітувати чи «розагітовувати», як і не маю жодних особистих симпатій і преференцій щодо майбутніх кандидатів, котрих, до речі, не знаю і не маю особливого бажання знати. Причина цього «нігілізму» проста: за весь свій багаторічний стаж виборця не відчував жодного позитивного ефекту від тих, за кого віддавав свій голос. І, підозрюю, не лише я (хоча, для повної об’єктивності, деякі кроки нинішнього міського голови з упорядкування міста все ж можна помітити). Зворотній зв'язок, що передбачає відповідальність за свої обіцянки і вчинки – мабуть, дієвий інструмент контролю громадськості за своїми ставлениками. Але – не у нас, а деінде на захід від Карпат. Або ж – на східних берегах Японського моря. Крім цього, для себе вже віддавна вивів правило на рівні математичної формули: в період хаосу, суспільного розбрату й економічних проблем у нас до влади неминуче, можна сказати, із залізною закономірністю рветься здебільшого усілякий непотріб. І рветься з цілком конкретною метою: щоб мати більше можливостей якнайбільше урвати і загребти. Поки є час і сприятлива ситуація. Точнісінько як у застільній пісні: «Пиймо тут, бо на тім світі не дадуть!». Тому й виходить потім, що одного «слугу народу», який так хвацько гарцював на коні у козацькому однострої, затримують вже десь під польським кордоном; другого виводять «під білі ручки» через задній вхід до мерії, попередньо «відкачавши» після наглого нападу гіпертензії, й «запаковують» у бус для «подальших слідчих дій»; третього хапають на гарячому за незаконною фінансовою оборудкою у барі на околиці міста…І тепер от їхні друзі-покровителі або ж прямі начальники змушені «відбілювати» їх, виставляючи самих себе на сміх. Але ж навряд чи всі вони (та й їм подібні, які наразі уникнули приємного звуку замкнутих на зап’ястках наручників) щиросердно зізнавалися виборцям: «Шановні співгромадяни! Депутатський мандат нам потрібен для того, щоб зручніше було «прокручувати» усілякі оборудки. А також щоб, у разі чого, зчинити ґвалт про «переслідування з політичних мотивів». Ні – говорили вони чи їхні партійні лідери зовсім інше, однак, на жаль, ще не винайдено апарата, який би допоміг розрізнити цинічну фальш і щирість. Тому пересічний сумлінний виборець («Голосуй, бо програєш!») вкотре купився на риторику, позбавлену реального змісту.
Думаю, купиться на неї і зараз. Але цього разу – вже без мене. Набридло.
Ігор Дуда
