Те, що нинішня війна не схожа на відомі попередні – заслуга не лише Путіна. Та сюрреалістична атмосфера, яка панує на території під назвою Україна, багато в чому пов’язана з нашим незбагненним українським менталітетом.

Ми ніби й воюємо і в той же час – живемо звичним життям і навіть насолоджуємося ним. Чи то дається взнаки своєрідна інерція мирного часу, чи просто нездатність нації до граничної мобілізації – важко сказати. Але зовсім неважко помітити, що на сайтах недалеко одне від одного присутні ось такі повідомлення:

«Із вивезеними/невивезеними тілами військовослужбовців най­більші проблеми. Наприклад, був випадок, коли командир частини повідомив у бойовому донесенні про загибель двох десантників. Про смерть хлопців написали членам родин… Минув тиждень, другий, а тіл немає. Паралельно до родичів почали доходити чутки, що хтось і десь їхніх хлопців бачив живими, але пораненими, які стікали кров’ю. Відтак одна з мам звернулася зі скаргою до керівництва Генеральної прокуратури. Звісно, вона вірить, що син живий. Нині місце перебування тіл цих хлопців достеменно відоме – це територія самопроголошеної «ЛНР». Вдалося знайти навіть командира місцевого загону «ополчення», який підтвердив, що його підлеглі поховали десантників. Скільки загиблих, але невивезених тіл наших бійців, точно сказати важко….

Іще одна проблема – загиблі, тіла яких знищено прямим влученням артилерійських снарядів або вибухом боєкомплекту. Їх розриває на дрібні шматочки, які розлітаються на великій території. Часто такі рештки в бойових умовах зібрати нереально. Аналогічна ситуація зі спопелілими останками. Отож хлопців вважають зниклими безвісти, хоча їхню смерть може підтвердити навіть не один, а кілька військовослужбовців. Звісно, вбиті горем родини звертаються спершу до офіційних структур, потім до «переговірників», слідопитів та псевдослідопитів, ворожок, пройдисвітів тощо…

Є випадки, коли людину розривало на частини. Одна – залишалась десь біля бронетранспортера, інша – всередині охопленої вогнем машини. Медики відвозили першу частину до Дніпропетровська, слідопити збирали те, що залишилось (попіл) трохи згодом. Ці останки опинялись у Запоріжжі. Але насамкінець після проведення тестів ДНК їх збирали в одну труну. Таким чином, фрагменти тіла із двох чи й трьох мішків можуть належати одному загиблому».

Життєрадісне чтиво, чи не так? Тож якщо вас трохи пересмикнуло від нього, можете перейти на інше – тим більше, що воно зовсім поряд:

«… в нічному клубі „Опера” 10 фіналісток конкурсу "Міс 20 хвилин 2014" намагались довести, що кожна з них варта корони і… «Чесно кажучи, я не вірила, - каже щаслива  переможниця конкурсу краси…Я на емоціях. Це мій перший конкурс. Коли назвали моє ім'я, то я взагалі не зрозуміла, що це про мене говорять…» Судді довго вагались між двома конкурсантками перш ніж віддати перемогу котрійсь з них . «В кінці важко було обирати між двома дівчатами, - каже один із суддів конкурсу, - обоє красиві, але талант однієї був трішки кращим. Тому обрали саме цю дівчину». Глядачі та судді конкурсу мали можливість оцінити дівчат під час дефіле у хутрі, конкурсу талантів, дефіле у купальниках та дефіле у вечірніх сукнях».

Ну як, посвітлішало трохи на душі? Чи, може,  закрутилася голова від розмаїття тем? Хочете – читайте про пошук фрагментів розірваних снарядами тіл, хочете – ознайомтеся з розкладом вечірок у нічних клубах міста,   а хочете – оцінюйте принади потенційних кандидаток для втіх новітніх «господарів життя». Воно, до речі, продовжується…

Ігор Дуда