Бучацький майдан, починаючи з трагічних подій у Києві, був одним з найбільш активних в області. Скільки ненависті та злості вкладали патріоти Бучаччини в слова «Злочинна влада!!!!», скільки гарячої любові до Батьківщини звучало у виступах містечкових ораторів. Ворогами і зрадниками вважали всіх, хто працював в державній службі: чи це службовець – головний спеціаліст, який працює за тисячу гривень з ранку і частенько в «позанормовий» час, чи це керівник середньої ланки, який має тисячу двісті окладу та виконує одночасно безліч доручень.

Тоді, в лютневі дні початку року було зрозуміло, що чорне – то службовці, а біле – політики з «Свободи», Батьківщини», «Удару», які полюбляли позувати на київському майдані, друкуючи фото в місцевій пресі, при цьому, не забуваючи бити себе в груди, запевняли всіх, що вони найбільші патріоти.

Але закінчився майдан, почалася війна, яка вимагає дійсно справжнього героїзму та не популістського патріотизму. І де ж ті бучацькі патріоти? Хто з них сьогодні в зоні АТО? Сьогодні на передовій багатодітні батьки, єдині сини в батьків, хлопці з інвалідністю, виловлені на жнивах комбайнери, сумлінні працівники бюджетної сфери. А де гарячі патріоти, які клялись, що Україна понад усе? Чому сьогодні «лихоманить» Бучацький район від гарячої любові патріотів «Свободи», які спішать сісти в посадове крісло? І хто представляє політичну силу, яка є керівною в районі, на передовій - в зоні АТО? Чому Василь Вонсяк, який бив себе в груди на районному майдані, що покладе життя на жертвенний вівтар в боротьбі за вільну від «злочинної влади» Україну, так швидко забув про обіцяне і тепер активно бореться за місце під сонцем для партійних побратимів. Ех, пане Вонсяк, боротися з державними службовцями, більшість з яких вчорашні студенти та жіночки передпенсійного віку – легко. А піти повоювати з своїми однопартійцями в пекло війни – страшно. Час все розставить на свої місця і Вас запитають – для чого сидите в кріслі керівника, що доброго зробили для людей, які Вам вірили.

Писати в газетах, що за людські гроші купили одяг та броню для хлопців, які воюють за вас – це не патріотизм, а повний цинізм. Невже ж люди несли гроші, щоб Ви – «партійні божки містечкового розливу» хизувалися своїм вкладом в боротьбу. Боїтеся носа висунути, де б’ють гармати, то сидіть тихенько та не вішайте собі медалі, які вам не належать.

Олександр, м. Бучач

(з редакційної пошти)