Водойма клубу любителів плавання «Нептун» - справжня розрада у літню пору. Найкраще, звичайно, якщо там якнайменше люду, але що вдієш – отією розрадою її вважаю не лише я.
- Шановні, не можна трохи скрутити звук? Тут же діти… - киваю в бік гурту хлопчаків і дівчат неподалік.
Від лавки долинає якесь приглушене гарчання, але матюки, на моє задоволення, стихають. Гордий за власну активну життєву позицію, заходжу у воду, пірнаю, а випірнувши, опиняюся поблизу групи отих самих школярів, про моральне здоров’я яких щойно так піклувався. Випірнув - і тут же захотів пірнути знову і то надовго, бо почув таке, від чого чиїсь більш сором’язливі вуха могли б і зів’янути.
- Ти «гоніш»!, - верещить підстрижений під «макітру» коротун до свого довжелезного як жердина приятеля.
- Та б….ь буду! – витріщивши очі відповідає той і тут же звертається до дівчини неподалік, - слиш, коза, скажи йому, що всьо так і було в натурє!
- Да пошол ти на …, - промовляють миловидні дівочі вуста, - за….ли, блін, ті ваші разборки!
- Да пошла ти сама на…. – не поліз за словом у кишеню (точніше сказати, у плавки) довготелесий.
Я розкрив було рота, щоб втрутитися і в ці перемовини, але тут таки закрив його і смиренно поплив до сходинок. Вийшовши з води і побачивши ту, кого прийняв за виховательку, знову розкрив було рота, щоб поділитися з нею своїми враженнями від купання, але одразу ж закрив його. Швиденько витерся рушником і рушив через місток у бік парку. На алеї мимохіть озирнувся. Трійця на лавці заливалася веселим реготом і відкорковувала нову пляшку. «Вихователька» щось зосереджено говорила по мобільнику, жваво жестикулюючи при цьому. Милі дітки весело плескалися у воді і голосно перемовлялися між собою.
Про що саме – я, на щастя, вже не міг розібрати. Далекувато було.
Мораль: наступного разу варто прихопити з собою якісь заткала для вух. Користь подвійна: менше затікатиме вода і не наслухаєшся усілякої гидоти. Особливо від тих, від кого менше за все її чекаєш. Розумію, позиція дещо страусяча, але… душевний комфорт дорожчий.
Ігор Дуда
