Мітинг-реквієм відбувся в Тернополі біля пам’ятника українцям-жертвам депортацій 1944 — 1951 років. Пам’ять тих, хто загинув під час примусового виселення згадують щорічно у другу неділю вересня. В цей час 81 рік тому українців із їхніх етнічних земель, а саме з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини і Західної Бойківщини (зараз це Польща) примусово переселили в УРСР.
Про це повідомили кореспонденти Суспільного.
88-річна Надія Спіней зі Збаража сказала, що коли її родину примусово переселяли з села Бушковичі біля Перемишля, їй було 8 років. Вона розповіла, як надійшов наказ про виселення людей із сусіднього села Журавиці на Великодньому Богослужінні:
"Через всю церкву пройшов жовнір до священника і вручив йому якийсь документ. Священник прочитав, — покапали йому сльози, — і, ще раз проспівавши "Христос воскрес", він почав читати, що наказом Польського уряду всі українці села Журавиці через дві години повинні бути на станції зі всіма своїми пожитками, покинути оселі. Люди почали сильно плакати — крики, жах в церкві. Люди бігли додому і брали найцінніше — образи, дітей. І всі пішли, хто пішки, хто возами, на станцію в Журавицю".
Омелян Кузьо також згадав, як відбувалось примусове переселення:
"Я з 1939 року. Мені було шість з половиною років, коли пригнали в село зенітки. Були радянські війська і польська гвардія. І теж дали дві години, щоб зібралися. Що за дві години можна було зібрати? Дякувати Богу, що всі пережили ту депортацію і оселилися тут, в Максимівці. Дали нам хатину. Шість чоловік нас було, були коні. І так господарку вели".
Жертв примусового виселення українців з їхніх етнічних земель у 1944 — 1951 роках вшанували у Тернополі. Біля пам’ятника жертвам депортацій відбувся мітинг-реквієм. Розпочався він із виконання державного гімну України. Загиблих під час депортацій вшанували хвилиною мовчання. Священники відслужили поминальну панахиду. До пам'ятника українцям-жертвам депортацій поклали квіти.
Тернополянка Параскевія Трач щороку приходить на урочистості до пам’ятника жертвам депортацій. За її словами, була немовлям, коли їхню сім’ю депортували із села Мисцова. Про ті події їй розповідали батьки, які оселилися в селі Соборне. Тепер це Байковецька громада:
"Ми, так би мовити, згуртовані були, і наша культура не зникла. Почали одразу займатися. І хор, і все. Ми побудували пам’ятник, то безперервно робимо такі заходи. Ніколи не минаю, бо моя душа, душа моїх батьків тут. Зичу в Бога перемоги для України. Перемоги і доброго життя, доброї долі".
Максим Скасків, Лілія Лобур, Суспільне
