"Love is... боротися за нього, коли він не може": тернополянки чекають чоловіків, котрі зникли безвісти на фронті

Тернополянки Марічка Паламар, Людмила Костюк і Галина – дружини бійців, які зникли безвісти. Щотижня вони виходять на акції підтримки військовополонених і вірять, що їхні кохані повернуться додому живими.

До Дня Святого Валентина жінки розповіли Суспільному свої історії кохання.

"Немає й краплі сумніву, що його немає. Він є і скоро повернеться"

Чоловік тернополянки Марічки Паламар — боєць штурмової бригади Нацполіції "Лють". Назар зник безвісти 29 червня 2024 року поблизу Торецька Донецької області, розповіла жінка.

"Кажуть, що поліція не воює. Насправді поліцейські воюють і також захищають свою Батьківщину. Мій чоловік зник разом зі своїм побратимом з роти поліції особливого призначення Олегом Вівюркою. Ми об’єдналися сім’ями безвісти зниклих "лютівців", адже так легше боротись і шукати. Нас згуртувала Дар'я, яка живе такою ж мрією, як і всі ми — знайти свого чоловіка. Хтось шукає сина, хтось чоловіка, хтось брата чи тата. Якщо не ми будемо шукати, то хто?", — говорить Марічка Паламар.

Назар Паламар працює в поліції 10 років.

"Він пішов служити ще в 2014 році, коли тільки створився батальйон "Тернопіль". Захищав Україну на східних кордонах. Він був наймолодшим у цьому батальйоні, йому було тільки 19 років, тому й позивний у нього "Малий".

Разом пара уже 8 років. Освідчився Назар Марічці у червні 2018 року, коли повернувся з чергової ротації зі сходу.

"Сказав гарно одягнутися, тому що всі дружини та дівчата ідуть зустрічати своїх чоловіків або хлопців красивими. Сказав: "Ти теж одягни плаття, бо я приїду". Я не очікувала, що це буде пропозиція руки та серця", — сказала жінка.

Згодом Назар і Марічка одружилися, у пари народилася донечка. Зараз їй три роки.

"Коли тато пішов на війну, їй було 5 місяців. Кожні 2-3 місяці він приїжджав додому на 7-10 днів. Цього було для неї дуже мало. Вона просила телефон, щоб дзвонити йому. Показувала, що вона нового навчилась, що купила. Він дуже радів всім її новим досягненням. Коли пішла в садочок, то вже після зникнення тата приходила з садочка і брала фото батька, цілувала його. Одного разу промовила: "Тату, прийди". Бо чула, як за іншими дітками приходили, а за нею досі тато не прийшов. Бачивши татову машину, бігла, щоб наздогнати, бо тато її не взяв із собою", — розповіла дружина зниклого безвісти бійця.

Востаннє на передову Марічка проводжала Назара в травні минулого року:

"Він мені пояснював, що це війна й може трапитися, що завгодно. Але я маю виховати дочку достойною людиною і ніколи не здаватися. Маю стати сталлю і незламною, хоч це дуже важко. Бо вночі все одно ллєш сльози й думаєш: "Чому це все так з нами?".

Чекати свого коханого важко, говорить Марічка:

"Стукаєш у всі двері. Хотілося б зачепитися за будь-яку ниточку, щоб його знайти. Думки весь час лише про це. Ходиш на роботу, одягаєш маску. А приходиш додому — там речі, спогади. Ідеш по місту і згадуєш, де разом були".

"Освідчився в День Валентина"

Чекає свого чоловіка Костянтина й тернополянка Людмила Костюк.

"Його призвали 5 червня 2024 року. Потім два місяці навчання і одразу ж на Покровськ. Він був в особовому складі 117-ї бригади, але його прикомандирували до 47-ї окремої механізованої бригади "Маґура".

У шлюбі з Костянтином жінка перебуває понад 12 років. Освідчився Людмилі коханий у День Святого Валентина — 14 лютого 2012 року.

"Історія нашого кохання — це ще, напевно, студентські роки. Як і в кожного — закоханість, побачення. Він себе проявляв мужньо, стримано, був хорошим батьком для дитини. Це людина, на яку можна було покластися, яка підтримувала, яка ніколи в нічому не відмовляла ні рідним, ні друзям. Любив, дорожив дитиною, сім'єю", — сказала Людмила Костюк.

Костянтин мріяв про власний будинок, розповіла Людмила.

"Перед повномасштабним вторгненням ми купили ділянку. Костянтин все облаштовував сам: малював проєкт, планував, що де буде і який повинно мати вигляд. У його руках все горіло. Працював на себе, займався проєктом і дизайном з виготовлення меблів. Порядна і відповідальна людина, в сучасному світі — це рідкість", — зазначила жінка.

Костянтин хотів піти на війну ще на початку повномасштабного вторгнення:

"Він дуже любив своє місто, свою країну. У перші дні рвався на фронт, але я не відпустила, оскільки вірила і думала, що ця війна ненадовго, що цивілізований світ цього не допустить".

Костянтин зник безвісти в серпні минулого року.

"Він був на позиції в найгарячішій точці активних боїв — Покровську. Зі слів командира, там було пекло, оскільки російські війська активно наступали. Потім бойові підрозділи з цього напрямку командування направило на Курськ", — розповіла жінка.

Бійців, які зникли, побратими шукали дронами, але тіл не знайшли:

"Страшенно важко. Єдина надія на полон, але ніхто жодних гарантій не дає. Вірю і молю Бога, щоб уберіг його і повернув додому живим і здоровим".

"Сподіваємося, що він у полоні"

Галина одружена з Ігорем 10 років. Познайомилися, коли жінка приїжджала в гості до брата. Почали зустрічатися, а згодом — одружилися. На початку повномасштабного вторгнення чоловік пішов на війну.

"У травні його мобілізували і після навчання він воював на покровському напрямку Донецької області. 24 липня 2024 року він зник безвісти. І з того часу нічого невідомо. Місце, де він був востаннє, побратими оглядали, нічого не було", — говорить Галина.

У Галини з Ігорем двоє синів.

"Старшому буде 10 років, молодшому виповнилося 6. Дуже часто запитують про тата і дуже чекають".