Нерідко доводиться чути чи читати нарікання якогось українського нувориша чи його апологета, мовляв, у нашій країні не лише важко вести бізнес - ще й ставлення більшості українців до багатої людини залишилося "совєцьким". Така собі суміш заздрощів і антипатії, що межує з "класовою" ненавистю. Мовляв, з таким ставленням до багатих людей країна так і залишатиметься на узбіччі цивілізаційного поступу. Багатих треба викохувати, випестувати, вони - надбання і цілий скарб нації, а ви, несвідомі, їх отак...
Одразу ж хочу підійти до питання з протилежного боку: а за що їх любити? Безумовно, кожна людина, в тому числі й багата, по-своєму індивідуальна, неповторна; є й такі, котрі керуються принципом, що лише благодійністю можна вибачити багатство; створюють робочі місця і навіть відвідують театральні заходи (на яких, щоправда, здебільшого куняють або ж розмовляють по "мобілці"). Є й представники нового покоління, що закінчило Лондонську чи якусь іншу школу економіки... Однак якщо простежити історію новітнього українського бізнесу і, відповідно, спробувати попутно скласти узагальнений, багатогранний портрет українського бізнесмена, то вийде якесь химерне поєднання наперсточника, фарцовщика, боксера чи борця, валютника, колишнього комсомольського працівника, ділка періоду ваучеризації, суб'єкта з різнобічним кримінальним досвідом... Дехто відсіявся в результаті "природного відбору" (відстрілу), декого відтіснили більш спритні чи тямущі конкуренти, дехто банально спився - і от в результаті цієї майже в прямому розумінні селекції сформувався генотип сучасного українського бізнесмена. Попри відвідини презентацій, «Мерси», «Мазараті», курорти на екзотичних островах і щосили роздмухуваний лояльними ЗМІ імідж меценатів і благодійників, вони все ж ніяк не можуть позбутися блатного жаргону і набутих замолоду кримінальних звичок. І діють в бізнесових справах нахабно і нерозбірливо, плюючи на думку людей і керуючись лише власним "Я так хочу!". Оце "Я так хочу!" передбачає багато що, зокрема, досягнення невразливості та всемогутності завдяки "підмащуванню" правоохоронної системи та "полюбовних" зносин з органами влади. Чи може в нас бути за таких умов нормальне суспільство, у якому б верховенствував закон? Категорично ні - це швидше нагадує джунглі, де панує право сильнішого і нахабнішого. Протистояти цьому мало б громадянське суспільство, чи в багатьох випадках просто громада якоїсь території, однак їй часто затикають рот мерзотою нібито законних документів, в основі яких - "підкилимні" домовленості в стилі cosa nostra, ретельно приховані від тих, кого їх учасники зневажливо звуть "лохами".
То наскільки фотогенічним виявився намальований мною портрет? І що він більше нагадує: обличчя чи морду? Якщо останнє, то чи може вона подобатися?
