Думаю, багато хто ще пам’ятає, як на початку 90-х, на спаді горбачовської «перестройки» прилавки магазинів шокували своєю убогістю, продукти першої необхідності відпускалися за талонами, а презентована коробка шоколадних цукерок разом із пляшкою шампанського здавалися воістину царським подарунком. У той час доморощені ідеологи ринкових відносин, які лише зароджувалися, тішили вуха обивателів (чи вішали на них локшину?) милозвучними обіцянками, мовляв, ось запрацюють на повну силу ринкові закони і тоді всі заживуть як у Європі. Або ж навіть краще, адже наш народ он який працьовитий…

А для максимального засвоєння необтяженим знаннями політекономії простолюдом прийдешніх змін висувалося таке пояснення переваг капіталізму: при ньому панує вільна конкуренція, а отже той, хто пропонує якіснішу й дешевшу продукцію чи послуги, процвітає, а хто цього запропонувати не може – банкрутує, вилітає у трубу, прогоряє. І всі задоволені: і успішний підприємець, який підраховує дивіденди, і покупець, який придбав товар чи отримав послугу з оптимальним співвідношенням «ціна – якість». Усе здавалося зрозумілим й простим.

Оці ідеалістичні політекономічні сентенції пригадалися нещодавно, коли служба захисту прав споживачів перевіряла за сигналом покупця один із супермаркетів із щирою українською назвою. Порушень інспектори виявили чимало, що й було зафіксовано знімальною групою місцевого телеканалу. Чомусь впевнений, що коли пройде легкий (зовсім легенький) переляк після відвідин непроханих гостей, персонал закладу продовжуватиме в тому ж дусі. «Як же це так! - заволає якийсь наївний ринковий ідеаліст, - в цивілізованій країні такий заклад покупці просто бойкотували б, обходили б десятою дорогою!». У цивілізованій країні, може, так би й було, але нашу країну назвати такою не повернеться язик. Отой стрижневий хребет розвинутої економіки - якісний товар за нижчу ціну – у нас викривлений до невпізнання і набув властивого «дикому» капіталізмові вигляду «Прибуток – понад усе!». Тому й гасають маршрутні автобуси на божевільній швидкості, змушуючи пасажирів грати у своєрідну рулетку «доїду до потрібної зупинки цілим і неушкодженим чи ні». І хамуваті водії продовжують грубіянити і розмовляти по «молільниках» під час карколомної їзди. І їхні керівники не забувають регулярно ставити вимоги щодо підвищення плати за проїзд. За ринковою логікою, таких «шоферюг» мали б одразу звільняти, а сама компанія, яка надає такі «якісні» послуги, мала б поступитися місцем більш ефективній. Та ні – все залишається, як і раніше. І що найгірше – народ звикся з таким станом речей, і заклики до бойкоту перевізників на нього не діють. І у провинний супермаркет покупців не зменшилося – звикли. І колишні рекетири, які нині одягли личину «респектабельних бізнесменів», продовжують диктувати свої правила, начебто й не було ніякої «революції гідності». То що ж ми все – таки будуємо і за якими законами?

Ігор Дуда