До кіно, театру і, відповідно, акторської професії відчуваю прихильність віддавна. Таїнство перевтілення, вміння створювати різнопланові, часто діаметрально протилежні характери, словом, лицедійство (в позитивному сенсі) й досі викликають захоплення і навіть деяку заздрість. І серед кіно-і театральних кумирів знайшлося місце не лише для Бельмондо, Хенкса, Де Ніро, Ступки, Басілашвілі, Джигарханяна, а й для нього, знаного українського актора, провідного виконавця місцевого театру В'ячеслава Хім'яка. Точніше сказати, він завоював його своїми роботами на сцені. Сьогодні, в Міжнародний день театру, саме добра нагода поділитися своїми спогадами і враженнями.
Вже віддавна помітив: кожна випадкова зустріч з В'ячеславом Хім'яком додає хорошого настрою. Вони в мене трапляються нечасто, але завжди залишають приємне враження, яке зазвичай відчуваєш від спілкування з цікавою, творчою людиною. Про що б не доводилося розмовляти - про театр, кіно, історію чи навіть... футбол, - завжди імпонує оригінальний хід його думок, жестикуляція "за Станіславським" і, звичайно, неповторний тембр голосу. І одразу мимоволі згадуються створені ним образи, а серед них - найбільш пам'ятні для мене: симпатичний аферист Папагатто з "Моя професія - сеньйор з вищого світу" і бунтівний пацієнт психлікарні Макмерфі з "А за тим пропав і слід". Ці персонажі були втілені на екрані знаменитими Олександром Ширвіндтом у "Мільйон в шлюбному кошику" і Джеком Ніколсоном в "Політ над гніздом зозулі", втілені, звичайно, з притаманним цим "зіркам" блиском, але для себе відзначив, що гра В.Хім'яка теж наповнила образи якимось додатковим змістом, додала дещицю до їхнього сприйняття, а за характерними особистісними штрихами, гумористичними (у "Сеньйорі...") чи драматичними (у "А за тим...") акторськими знахідками сприймалася (кажу без тіні лицемірства) з не меншим інтересом, ніж роботи Ширвіндта чи Ніколсона. Втім, найчастіше у розмовах з ним згадую роль у виставі "Брате мій!", де він зіграв самозакоханого, як тоді казали, "фашистського поплічника" Бориса Вирви, який впивається власною владою, користуючись зручним моментом. Актор і тут знайшов можливість ніби глянути на свого персонажа збоку, додати іронічних ноток (які, до речі, дуже полюбляю), від чого образ лише виграв - принаймні, мовлену ним фразу "Попри грандийозну ерудицію Борис Вирва іноді буває не від того, щоб покопирсатися у багні" добре пам'ятаю досі, хоча єдиний і останній раз бачив виставу ще у 1981 році. Така ось сила акторського впливу, коли вухо і око глядача налаштоване на його хвилю...
Хочеться сподіватися, що В'ячеславу Хім'яку його грандийозний (без жодної іронії!) талант служитиме ще довго - на радість численним шанувальникам творчості чудового актора. Давненько не бачився з ним і тепер, коли раптом набіжить депресивна хмара, іноді спадає на думку: непогано б зустріти отого лицедія, який володіє дивовижною властивістю поліпшувати настрій...
