Нинішня пора мала б навівати думки про співчуття до ближнього, спасіння душі, вкупі зі знайомим мотивом «подолання тимчасових труднощів», але…охоче поступлюся цією темою святим отцям – у них краще виходить. Мені ж навіть зараз чомусь приходять на пам'ять значно менш урочисті речі…

Підслуховувати чужі розмови – негідне заняття, хоча іноді це може відбуватися всупереч вашому бажанню. До того ж, погодьтеся, між поняттями «слухати» і «чути» є певна різниця. Життєві обставини і робота журналіста, бувало, зводили з різними людьми,  заводили у різні товариства й компанії…  Іноді ті обставини можуть скластися так, що у тебе немає можливості заткати вуха чи вийти з приміщення, отож доводиться бути мимовільним слухачем  розмов, призначених, так би мовити, для вузького кола. А коли ж вони ведуться на фоні споживання чогось значно міцнішого, ніж  чай, тобто коли мозок і язик перебувають у «вільному польоті», почути можна вельми цікаві й показові речі. «Що у тверезого на умі – те у п’яного на язиці», - це саме про такі теревені. І навіть якщо зробити поправку на неминучу для «веселого» стану  хвалькуватість і деяку неадекватність поведінки персонажів, то все ж такі ситуації давали достатнє уявлення про людські типи.

Зізнаюся, найбільше, що мене вражало – це разючий контраст між тим сяючим і непогрішимим образом зразкового сім’янина, люблячого (!), вірного (!!) мужа своєї єдиної (!!!) й до кінця днів коханої (!!!!), котрий виставлявся напоказ широкій публіці, та постаттю хтивого Казанови, яка виходила на авансцену на отих неформальних зустрічах.  Цікаво, думалося тоді, а чи дружини  отих діячів у курсі амурних пригод своїх благовірних? Чи вони, можливо, також дотримуються правил отої гри в «піжмурки» й  зворушливо розповідають публіці, як варять чоловікам   борщ, ліплять вареники, а потім, в очікуванні їхнього пізнього  повернення з трудів праведних, вишивають серветочки й розповідають діткам чи внукам казочку про Івасика-Телесика? Розумію, виставляти на огляд громадськості свій далекий від досконалості «обліко моралє» нікому не хочеться;  брудна білизна, що стирчить з-під «штрамацьких» штанів погано працює на імідж її власника. Розумію й те, що є глибоко  особисті речі, які не хочеш виставляти на огляд і, тим більше,  осуд, але ж навіщо публічно  фальшивити і ліпити з себе херувима і праведника, знаючи, що ти ним не є? Адже давно підмічено: маленька неправда породжує велике недовір’я. І, що головне – всі про це знають. Знають – і роблять вигляд, що вірять.  І чи не з отієї звички говорити одне, а думати й робити зовсім інше, бере початок бурхливий й каламутний потік брехні й окозамилювання, у якому ми щоденно борсаємося і ніяк не випливемо?

Ігор Дуда