Місяць тому ми були зовсім інакшими. Дехто роздумував над тим, чому наші олімпійці дуже скромно виступили в Пекіні (невже був час, коли думалося про таке?). Інші (їх більшість) намагалися спланувати сімейний бюджет таким чином, щоб закрити ним дедалі зростаючі витрати. Ще інші перебували у вирі політичних пристрастей, кляли владу і опозицію, заглиблювалися у вивчення партійних та президентських  рейтингів в очікування можливих дострокових виборів (невже таке теж було?). Дехто вже планував, як проведе літню відпустку, вибирав найбільш підходяще для себе турагентство (Туреччина? Єгипет? Хорватія? Мальдіви?). Ще дехто планував ремонт чи будівництво. Футболісти команд УПЛ після турецьких зборів готувалися ось-ось розпочати весняну частину чемпіонату.  Учні готувалися до усіляких ЗНО та вступних іспитів. Виробники і продавці алкогольної продукції налаштовувалися підраховувати прибутки від цієї завжди прибуткової діяльності. І, чи не найголовніше: мала підстави на існування думка, що ми, українці, з нашою переважно хуторянсько-егоїстичною психологією так і будемо постійно копирсатися в наших щоденних побутових справах, чубитися за першої ліпшої нагоди, а для держави - тримати у кишені величеньку дулю.

Ранок 24 лютого радикальним чином все це змінив. Залпи російських "Градів", "Смерчів" по українській землі, вибухи бомб і ракет засвідчив, що північний сусід брутально зневажив і розтоптав усі уявлення про цивілізованість зразка ХХІ століття й пов'язаних з нею міждержавних відносин і вирішив діяти в стилі "братка-беспредельщика", який забрів у наш час з "лихих" 90-х. Вибір в України був не дуже великий: або схилити голову, змиритися, і, як податливий і лякливий власник першого-ліпшого кіоска, почати сплачувати нахабі данину у вигляді прийняття його диких вимог і умов, або ж випростатися і, змахнувши з плеча (забувши, відклавши на пізніший термін) усі внутрішні чвари й суперечності, спробувати дати гідну відсіч агресорам. Наш народ обрав друге і зараз пожинає як увесь позитив, так і негативні сторони такого рішення. Щодо першого: майже весь світ (країни-ізгої на кшталт Півн. Кореї чи Сирії виглядають саме справжніми ізгоями) висловлює захоплення мужністю і стійкістю українців і допомагає, як стверджує, чим може. Оте "може" в нашому розумінні могло б бути й більш вагомим - тим більше, виходячи з нашого тепер уже майже переконання, що Росія не зупиниться на Україні й раніше чи пізніше заходиться "восстанавливать историческую справедливость" деінде в Європі.  Щодо другого: по-варварськи зруйновані Маріуполь, Харків - міст, які, як здавалося В.Путіну, зустрінуть його орди квітами і короваями - переконливо свідчать про те, що черговий "кремлівський мрійник" обманувся у своїх патологічних мріях. І намальована ним і його ідеологами перспектива "русского міра" викликала не захоплення у жителів сходу і півдня України, а різко відворотну реакцію.
Реакцію Путіна на це можна описати таким чином: "Ах, вы так! Тогда получайте!". Варварство російських "освободителей" за своїми масштабами і жорстокістю відходить ще до періоду 80-річної давнини й спричинило численні жертви серед мирного населення і маси біженців. Така свого роду "компенсаторна жорстокість" окупантів виникла не від доброго для них життя: зміцніла за останні 8 років українська армія, використовуючи найбільш раціональну за даних обставин тактику, щоденно завдає ворогові відчутних втрат, грунтовно підриваючи його боєздатність і моральний дух.  Після краху ідеї з привабливістю "русского міра" це - ще одна катастрофічна  самоомана Путіна і його оточення. Тернопіль, на щастя (аж трохи незручно казати таке, пам'ятаючи Харків, Чернігів, Суми, Маріуполь, Київ...) наразі залишається поза зоною безпосередніх бойових дій. Це не означає, що він живе своїм звичним довоєнним життям. Великі групи озброєних людей у камуфляжі, блокпости, мішки з піском на перших поверхах багатоповерхівок, доволі жорсткий пропускний режим у деяких з них (сам пересвідчився), часто напівпорожні полиці магазинів, поява у місті чималої кількості біженців зі східних районів, регулярні звуки сирен повітряної тривоги є серйозними ознаками порушеного звичного життєвого укладу і того, що  від нас до тих місць, де регулярно чути вибухи, не так вже й далеко. Натомість дуже далеким нині, всього лише через місяць після початку війни, здається те, колишнє мирне життя. Це відчувається й з випадково почутих розмов перехожих на вулиці чи у транспорті. Про що раніше переважно розмовляли між собою люди? Коронавірус, ціни, оті кляті ціни й тарифи, тротуари з ямами в місті, сумнівні забудови в паркових зонах, влада, яка живе лише для себе. І - ще багато про що у схожому стилі. А нині? Пройшовшись і проїхавшись містом днями, почув розповідь молодого члена територіальної оборони про ефективну штуку, яка хоч і б'є лише на 5 кілометрів. але вражає "стопроцентово". А ще - про родича якоїсь жінки, який добирався автівкою до Чехії аж 5 днів. А ще - дискусію двох "кумась" про те, що треба зібрати в тривожну сумку і куди з нею, у випадку чого, найкраще бігти... Всього лише місяць минув - а як змінився світ навколо. Що таке місяць за колишніми мірками? Та зовсім нічого: раз - і минув. А нині здається цілою вічністю...
І на завершення - ще раз про наше ще недавно слабке місце: оті самі чвари і внутрішні суперечності. Хотілося б навести цитату з соцмереж: "Ну, якщо вже навіть Гордон і Арестович спілкуються із взаємною повагою (нагадаю - ще недавно стосунки обох були приблизно як у кішки з собакою - І.Д.), то все це мало трапитися.  Як і для всіх українців теж - не могли ми по-іншому прийти до єдності. Без путінського зла ніяк не могли"...