Матюк, що прозвучав за декілька метрів позаду мене, став тією останньою краплиною, що переповнила чашу терпіння того вечора.
Озираюся і бачу молодого бовдура з обличчям без явних ознак кретинізму в оточенні групки симпатичних дівчат, на вигляд - школярок. Сором'язливий сміх останніх, вочевидь, підбадьорює "кавалера", і він видає нову серію нецензурщини.
- Що ж ти так матюкаєшся, ти що, "бик"? - промовляю, зупинившись.
Компанія якусь мить мовчить від несподіванки, а потім той, кого, власне, й стосувалася моя репліка, згідливо киває головою.
- Ти що, "бик"?, - майже машинально повторюю запитання.
- Так, - каже хлопець, усміхнувшись трохи силуваною усмішкою - без будь-якої домішки інтелекту. Його супутниці мовчать, переглядаючись.
- Молодець - єдине, що знаходжу сказати. Відтак повертаюся й іду, вважаючи свою пе- дагогічну місію завершеною. Компанія прямує далі і, на своє скромне задоволення, матюків за спиною не чую...
Прогулянка парком тихим осіннім надвечір'ям може сповнити незабутніми враженнями. І не лише спогляданням природи, що немов готується до сну. За пів години перебування серед неї відчув себе дослідником у царині... скажімо так, соціальної лінгвістики. Спершу зустрів групу школярів різної статі 11-12-річного віку. Як виявилося, "х.." і "бл..." злітають з вуст ще майже зовсім малих тернополян цілком природно і ріжуть слух доволі неприємно. Далі дорогою зустрілася молода пара - явно не "бомжацького"вигляду, проте загорнута у все ті ж "х...", "бл....", "су...". Потім - група хлопчаків-підлітків, в розмові яких цензурними словами були, здається, лише "в" і на"...
Це, як я розумію, мова нашого майбутнього. В той час як політики щосили піаряться на питанні захисту рідної мови, мотивуючи це тим, що хочуть зберегти її для своїх дітей, їхні чада цілком успішно засвоїли мову в її найгидотнішому прояві - брутальну лайку. І використовують її не в моменти сильного душевного хвилювання чи гніву, а повсякчас, як неодмінну складову свого наративного ряду. Очевидно, в їхньому середовищі це вважається ознакою впевненості в собі, "крутизни". Від цього - один крок до наступної стадії "змужніння" - побиття своїх однокласників із зніманням жорстоких сцен на камери мобільних телефонів.
Як протидіяти цій заразі, яка нерідко просто "ріже" слух? В глобальному аспекті: 1) коли батьки будуть народжувати дітей задля того, щоб їх виховувати нормальними людьми, а не плодитися чи розмножуватися, підкоряючись інстинкту, задля виплат чи через незнання засобів контрацепції; 2) коли образи самовпевненої "мажорної" тварюки із власними правилами поведінки і подібної на нього "тьолки" будуть скинені з п'єдесталу як життєві ідеалі й приклади для наслідування. В більш приземленому сенсі - коли у суспільстві буде створена атмосфера нетерпимості до осквернення рідної мови гидотними тюркськими матюками. Тут, мабуть, необхідна воля влади (а не лише створення власного іміджу на мовному питанні) вкупі з адекватними діями правоохоронців. І непогано б, якби проявили ініціативу громадські організації, які так люблять влаштовувати пікети й гнівно таврувати кого завгодно: олігархів, центральну владу, Москву... Не бачачи (і не чуючи), що відбувається просто таки поряд з ними...
... Матюк, що прозвучав за де кілька метрів позаду мене, став тією останньою краплиною, що переповнила чашу терпіння того вечора. Озираюся і бачу молодого бовдура з обличчям без явних ознак кретинізму в оточенні групки симпатичних дівчат, на вигляд - школярок. Сором'язливий сміх останніх, вочевидь, підбадьорює "кавалера", і він видає нову серію нецензурщини.
- Що ж ти так матюкаєшся, ти що, "бик"? - промовляю, зупинившись.
Я вже просто був "заведений" і не міг не відреагувати. Я, зрештою, як законослухняний громадянин цієї країни, маю право НЕ ЧУТИ гидоти, яка брудним потоком щодня наповнює наш побут. Але мене не полишає відчуття, що це так і залишиться особистою проблемою кожного з нас...
Ігор Дуда
