4 липня – День Незалежності Сполучених Штатів. 240 років тому 13 тодішніх колоній нового континенту вирішили позбутися британської опіки й започаткували процес, який привів до утворення наймогутнішої держави світу. Кожен, хто побував у Америці, бачив і оцінював її по-своєму. Мені вона відкрилася таким чином…
З-поміж доволі розмаїтих американських вражень цей незначний епізод чомусь згадується мені найчастіше. Можливо тому, що моє пізнання Америки багато в чому нагадує гонитву за непокірним капелюхом, коли кожен новий порив вітру змітає уже закріплені стереотипи. І процес пізнання, як і гонитва за злощасним капелюхом, розпочинається знову.
Перша несподіванка підкралася до мене з того боку, де я почувався найбільш захищеним. Я, за фахом перекладач з англійської, зрозумів, що англійської мови... не знаю. Якщо виходити з твердження, що англійська мова складається з іноземних слів, які неправильно вимовляються, то американці довели його до абсолюту. Я, звичайно, розумів чітку мову дикторів на телебаченні, оголошення в аеропорту, а от щодо живого спілкування... Язик не повернеться назвати це суцільне пережовування і випльовування слів і фраз, ковтання закінчень англійською мовою. Перші дні перебування в Штатах нагадали мені поїздку до Угорщини, де мовний бар’єр взагалі був нездоланним, і ти почуваєшся наче закутим у герметичний скафандр.
Ще важче, ніж американську англійську, виявилося для мене зрозуміти і деякі уподобання американців. Попри всі намагання, я так і не докопався до причин їхнього фанатичного захоплення бейсболом. Як на мій смак, це – дуже нудне видовище, під час якого звиклий до «сокеру» (футболу) європеєць ризикує, позіхаючи, вивихнути собі щелепу. Проте зірки бейсболу є у США об’єктами загального поклоніння і прикладом для тисяч хлопчаків, яких можна на кожному кроці зустріти з битами в руках. Спробував і я собі повправлятися з нею – щось подібне відчував у дитинстві, коли вперше взяв до рук косу. Стривайте, а я ж іще не бачив американський футбол, - цю війну, на якій, як говорять, немає переможців, а є лише ті, що вижили.
Дуже часто, приміряючи на себе ту чи іншу реалію американського життя, я почував себе так, наче знову взяв до рук бейсбольну биту. Ще частіше мені доводилося констатувати винятки із уже чітко сформульованих правил. Американці товариські й дружелюбні? Звичайно, хто ж сперечатиметься. Варто зайти в магазин, бар чи просто звернутися з якимось запитанням до перехожого - і безпомилково почуєш цілком щире «Чим я можу допомогти вам?» Проте… Якось у крамничці антикварних речей я довго клацав затвором старого «вінчестера». Врешті-решт господареві це набридло, і він запитав у мене, звідки я. Почувши, що я з України, він стенув плечима – ця географічна назва йому нічого не говорила. Тоді я пояснив, що це колишня республіка Радянського Союзу. Скельця окулярів мого співрозмовника загрозливо блиснули, і він мало не вирвав карабін з моїх рук, буркнувши: «Дай вам зброю, ви і тут влаштуєте революцію». Я хотів пояснити, що приїхав сюди не задля експорту комунізму, але понурий вигляд господаря переконав мене, що саме час шукати двері. Ось тобі й сервіс...
Втім, бували і приємніші несподіванки. Відомо, що негритянські квартали американських міст – не найкраще місце для прогулянок у будь-яку пору доби. Чорна Америка дошкульно мстить Америці білій за рабство своїх пращурів, за століття зневаги й приниження. Мстить, передусім, високим рівнем злочинності. Як на зло, від мого тимчасового помешкання до центру міста можна було дістатися, лише проминувши квартали, населені темношкірими мешканцями. І не раз, зачувши за спиною кроки малопри- вабливих на вигляд молодиків, я подумки намагався передбачити, куди мене вдарять чи увіпхають ножа – в шию чи між ребра, - і як діяти далі. Якщо, звичайно, я ще в змозі буду діяти. Однак щоразу я чув ввічливе «вибачте, сер», після чого мене шанобливо обминали і залишали дивуватися незвичному титулу «сер» (коли ще доведеться почути?), радіти тому, що залишився неушкоджений і марно намагатися видобути з пам’яті хоч один випадок, коли б удома хто-небудь, обходячи, сказав мені: «вибачте, пане». Дивна все-таки і незбагненна ця Америка. Адже справді, нелегко зрозуміти, як у ній поєднуються і співіснують пуританство і відверта розпуста, сліпуча імпозантність Рокфелер-центру і зловісні нетрі Гарлему, ввічливість чорношкірих підлітків і постійне завивання поліцейських сирен у тих самих негритянських районах, найвидатніші «ноу хау» і масове невігластво в усьому, що стосується життя решти світу. Мені доводилося спілкуватися з представниками різних суспільних прошарків, і навіть ті з них, кого можна було віднести до категорії невдах, суспільних аутсайдерів стверджували, що ніколи б не проміняли свої «Юнайтед Стейтс» на будь-яку іншу країну. Американці можуть пожартувати над собою, можуть назвати Америку країною податків, яка створювалася для того, щоб їх уникнути, можуть відпустити ущипливу ремарку на адресу свого президента, одна вельми хворобливо сприймають спроби іноземців поіронізувати над ними. Я не раз мав нагоду пересвідчитися у цьому. Перший-ліпший американець, навіть клієнт «Армії спасіння», вважає себе представником обраної Богом нації. Чи не це почуття лежить в основі надзвичайно шанобливого ставлення американців до своїх державних символів? Ніколи не забуду відвідин форту-музею при вході в затоку, на берегах якої розташоване місто Балтимор. Саме битві за цей форт Америка зобов’язана народженням свого національного гімну. На завершення дуже цікавої екскурсії відвідувачам у спеціальному залі демонструють фільм про легендарну битву між американцями та англійцями. Пробігають останні кадри, штори на вікнах розсуваються, і перед очима завмерлих глядачів, на тому ж місці, що й понад двісті років тому, гордо розвівається смугасто-зоряний прапор. Линуть звуки державного гімну. Я крадькома поглядаю на присутніх. Майже у всіх на очах бринять сльози. Навіть у мене, чужинця в цій країні, підступив до горла клубок. І я раптом мимоволі відчуваю заздрість до цих людей, які вільно обєдналися у вільній країні, давно позбулися нав’язливої опіки заокеанської метрополії, людей, які з молоком матері вбирають переконання, що запорукою життєвого успіху є власна наполеглива праця і які в нагороду за цю працю мають реальне право на гідне людське життя. Я з гіркотою думаю, як далеко ще від цього моя Україна і вкотре запитую себе, чим же провинилася вона перед Богом? Можливо тим, що не знайшлося у неї в критичний історичний момент свого Вашингтона чи Рузвельта? Чи тим, що народ її не дорожив своєю історією і своїми святинями? Чи, може, тим що не всі ми зі сльозами на очах слухаємо наш державний гімн? Не знаю...
Хочу вірити, що колись хтось із моїх краян повертатиметься в Україну не лише під впливом ностальгії, а й тому, що життя в ній стане кращим. І що йому вже не доведеться пояснювати іноземцям, що Україна – це колишня республіка Радянського Союзу.
Сподіваюся, фінал його розповіді буде веселішим.
Ігор Дуда
