Світові інформаційні агентства сповістили новину: у Гавані помер 90-річний Фідель Кастро, багаторічний комуністичний правитель Куби. «Як, він дотепер ще жив?- здивовано запитав мене знайомий на ранковій пробіжці в парку, - я думав він уже давно зіграв у ящик».

«Зіграти в ящик» Кастро міг вже не раз і значно раніше – спроб вкоротити йому віку Книга рекордів Гіннеса налічила аж 638. Він міг закінчити свій земний шлях і від отрути в одній із своїх знаменитих сигар, і від вибуху бомби, хитромудро вмонтованої у бейсбольний м’ячик, і від «здобреного» туберкульозною паличкою водолазного костюма під час свого улюбленого підводного плавання. Але – доля була до нього милостивою. Саме доля, адже навряд чи він покладався на Всевишнього, тим більше, що ще у 1962 році Папа Іоан ХХІІІ відлучив його від церкви за організацію комуністичної революції на Кубі.

Ще він був відомий як невтомний оратор – його промова в ООН у вересні 1960 року тривала 4 години 29 хвилин. У цій царині він міг би втерти носа своїм ідейним братам-геронтократам з радянського політбюро. Але, на відміну від них, вкладав у свої промови душу, і деякі з його публічних виступів можна вважати просто-таки шедеврами ораторського мистецтва. Мені особисто запам’яталося сказане ним на похороні молодих кубинців, загиблих внаслідок вибуху бомби на борту літака, влаштованого закордонною опозицією в 1976 році. «Це неправда, що горе розділяється - промовив він тоді, - ні, воно помножується. Помножується на наш біль і гнів. Ми, мільйони кубинських громадян, не криючись, плачемо сьогодні за цими передчасно згаслими молодими життями. А коли великий і мужній народ плаче – несправедливість тремтить від страху!».

А ще він дуже полюбляв годинники фірми Rolex, і на багатьох світлинах його можна побачити одразу з двома Rolex Submariner на зап’ястку – ну, не знали ще тоді кубинські ортодокси-марксисти, що таке наше рідне українське електронне декларування!

А ще…зрештою, про comandante Фіделя можна говорити і дискутувати дуже довго. Суперечливість його постаті й чимало цікавих, подеколи курйозних, фактів з його життя підкидали, підкидають і ще довго підкидатимуть хмизу в полум’я цих дискусій. Диктатор, який змусив полюбити (саме полюбити!) себе багатьох своїх співвітчизників. У 1986 році, коли краху світової системи соціалізму ще й на обрії не було, мені довелося спілкуватися у тодішньому Ленінграді з групою кубинських військових курсантів. Обстановка було доволі неформальною, співрозмовники, відчувалося, висловлювалися не глянцевою плакатною мовою, а щиро й відверто. Лейтмотив тієї відвертості був таким: так, у нас, можливо, диктатура, але – порядок, хороша (і доступна) медицина, безкоштовна освіта. До того ж – проводяться карнавали, є звабливі  muchachas, себто дівчата, є знаменитий кубинський ром. Що ще треба? Словом, ¡viva Cuba!  І ¡viva Fidel!  З усім цим нині можна серйозно посперечатися, а враховуючи те, що наступники Фіделя роблять нині кроки на зближення з ненависним колись американським імперіалізмом – то й визнати хибність колишніх догм, але…на долі самого comandante це вже ніяк не відіб’ється. Patria o muerte! – таким було гасло влаштованої ним і його спільниками кубинської революції. Батьківщина або смерть. Свою батьківщину він облаштував, можна сказати, за власним уподобанням, а смерть, попри численні «попередні спроби» його спіткала цілком природна. Тепер, після кремації, не залишиться  й «тлінних останків». Цікаво, чи зникне разом з ними на Острові Свободи ідеологія, яку сповідував і втілював один з найдовговічніших диктаторів новітньої історії?

Ігор Дуда