Худорлявий, невеликий на зріст 19-річний Микола Дорошков зі Збаражчини за шість місяців перебування в АТО побачив і пережив стільки, що більшості з нас і всього життя не вистачить. Про перебування у «гарячих» точках Сходу України Микола ексклюзивно розповів читачам «Номер один».
– Здебільшого нас у бій просто кидали, як гарматне м'ясо, – розповідає Микола Дорошков. – Нам не підвозили боєприпасів. Одними автоматами тримали оборону проти танків і артилерії. Великі втрати ми понесли 19 червня, коли потрапили в засідку в Закотному. Нас було 120 чоловік, з яких сімох в один день було вбито. До 28 червня ми воювали з місцевими сепаратистами, відповідно здобували локальні перемоги. А опісля того, коли проти нас стали воювати найманці і регулярна російська армія з важкою зброєю, протистояти їм було надзвичайно складно. По нас стріляли «Гради», «Урагани», «Смерчі», гармати Д-30, міномети, гаубиці, які мають дальність польоту до 120 км.
Перший батальйон 24 механізованої бригади був штурмовий. Про хоробрість його воїнів ходять легенди, вони настільки безстрашні, що йдуть прямо смерті в руки. Батальйон першим заходив у населені пункти. Добре, коли супротивник їх залишав, а коли зоставався, то треба було вибивати. Найгарячіше, каже воїн, було в Луганському аеропорту.
– З аеропорту залишились одні руїни. По нас била навіть авіація. Там 30 серпня ми разом з 80-ю бригадою аеромобільних військ знищили більшість Псковської дивізії (за документами, в кількості 500 вояків противника). Разом з тим було прийнято рішення підірвати злітні смуги аеропорту, щоб противник не міг використати їх для прийому літаків, – зауважив збаражчанин.
Микола Дорошков із товаришами взяли в полон кілька офіцерів.
– У Новосвітлівці спіймали офіцерів розвідувальної роти Псковської дивізії -полковника, майора і лейтенанта. Коли ми йшли в бій, у кожного з нас на плечі була червона стрічка, а в російського солдата – георгіївські стрічки. Одного разу, коли ми зайшли в глибину території противника, під’їжджає автомобіль. Виходить полковник і кричить: «Пацани, ми свої – з батальйону «Зоря». Так ми їх скрутили і відправили на Київ, – пригадує військовий.
Воювати проти опонентів – це одне, однак удвічі прикро, коли українських вояків здавали свої.
− Продажні генерали здавали росіянам інформацію про нас і отримували свою долю. Нечесність українських генералів нам підтверджувало те, що коли вони приїжджали, жодна куля зі сторони Росії не летіла. Як тільки вони їхали, нас почитають бомбити по повній. Ми знали, що росіяни встановлювали ціни за знищення 72-ї, 25-ї та нашої 24-ї бригад. Командир бригади доповів, що за нами просто ведеться полювання. Командир бригади коштував 1,5 млн. доларів і увесь перший батальйон 1,5 млн. доларів, де саме я проходив службу. Коли росіяни дізнавалися, що ми живі і ще боєздатні, то ставки піднімались ледь не щодня. Нас здавали на кожному кроці. Скажімо, зайшли ми у Новосвітлівку в будинок, де, можливо, був штаб терористів. Так-от, на стіні був прикріплений папір, в якому зазначено, що «їде 24-та бригада, у складі якої 20 БМП, 15 танків. Вони займуть оборону на початку села». Тобто в супротивників уже була повна інформація про нас. Добре, що наш командир роти прийняв рішення зайняти інші позиції, і так ми залишилися живими. Що цікаво, генерал дав наказ, які позиції ми маємо займати. І що робити з такими генералами? Вважаю, що 72-га і 25-та бригади були знищені за сприяння українського військового керівництва. Нас же розбили вщент під Лутугіним. Ми залишилися без техніки, навіть автомати мали через одного. Доводилось відступати пішки, долаючи 20 кілометрів. Навіть запасний відхід також був кимось «зданий», – зазначив вояка.
Згадуючи про ті страшні події, Микола з сумом відзначив, що намагання українських воїнів допомогти державі чомусь не завжди оцінювались належним чином.
– У Новосвітлівці спіймали і відправили до Києва депутата так званої «ЛНР» Кисельова, щоб суд встановив йому покарання за сепаратизм. Через кілька днів бранець був відпущений на волю додому. Або інший випадок. Через нас мала їхати колона другої так званої російської гуманітарної допомоги на Луганськ. Ми говоримо, якщо росіяни не дозволили їй пройти митний контроль, то давайте її знищимо або хоча б перевіримо. Відповідь – ні. Коли ж ми сказали, що все одно її знищимо, то за 28 км росіяни спорудили планктонний місті, і тільки так гуманітарка пройшла повз. І що цікаво, після цієї «гуманітарки» нас почали масово бомбити. Не важко здогадатися, що було у білих КАМАЗах – безперечно, боєприпаси. Ще один випадок. У Краснодоні були шахти, в які «Гради» супротивників на ніч ховалися, а вдень виїжджали та по нас стріляли. Ставилося питання знищити ці шахти. Знову отримуємо негативну відповідь, бо вони, виявляється, мають свого власника. Такі дії влади і вищого військового керівництва нам зовсім не зрозумілі, – зауважує 19-річний юнак.
Ще більше обурює вояків той факт, що про їхніх товаришів, які лягли на полі бою, батькам повідомляли, що вони загинули на полігоні через необережне поводження зі зброєю.
– Навіть батькам не говорять, що їхні сини - учасники АТО, причому в цинковому гробу лежить тільки його голова, навіть тіла немає. Відповідно жодних пільг ні родина, ні діти військовослужбовців не отримають. І це в той час, коли з першого батальйону з 90 чоловік залишилося 34, з моєї другої роти – 40, – з болем за загиблими товаришами розповів Микола Дорошков.
Разом з ним кулеметник розповів, що навіть тим, хто залишиться серед живих, марно очікувати на статус учасника бойових дій у зоні АТО: «Коли ми виїхали на Схід, то у документах зазначалося, що перебували на навчаннях у Гондурасі (Центральна Америка), потім – на Рівненському полігоні і Володимир-Волинському. Держава декларує, що учасникам АТО дадуть землю, але навіть цього ми, очевидно, не отримаємо, бо довідок, що ми були в зоні АТО, на сьогодні ніхто нам не видає». За словами збаражчанина, його Бог милував на цій війні. Особливих поранень, каже юнак, не було, лише осколки зачіпали: «У бою витягував осколки, чимось замазували рану і продовжували бій. Не було часу їздити по госпіталях. Нам їсти не хотілося. А були такі дні, що не було води, тому доводилися пити з калюжі. Два тижні нас бомбили у Новосвітлівці, то навіть не встигали забігти в туалет. А ще - спали під БМП, вмивалися, де випадало, – розповів військовий.
Журналісти «Номер один» запитали Миколу, чи не важко було психологічно витримати все те, що він бачив.
– Коли ти пробув довгий час на війні, бачив смерть товаришів, то психіка вже якось пристосовується до всього цього. Скажімо, одного разу в Новосвітлівську під постріли «Градів» і танків разом з колегою по зброї пішов забирати вбитих товаришів – командира взводу без голови і ще одного свого товариша без голови, ноги і однієї руки. Був наказ, і ніхто не думав, щоб залишити своїх на полі бою, – зазначив Микола.
Вже 1 жовтня 24-ту бригаду знову відправлять на Схід, але командири підрозділу вже ставлять питання руба.
– 10 вересня в Яворові відбулося шикування і генерал сказав, що після відпочинку ми повертаємося назад на Схід, але… без зброї. Командир бригади відповів, що не відправить своїх людей, як гарматне м'ясо. На що генерал обіцяв його звільнити або засудити. Весь перший батальйон вийшов зі строю і сказав: якщо нашого комбрига звільнять, то ми підемо за ним. Якби не він, нашої бригади вже не було б. Скільки разів він нас витягував, не виконуючи наказів, які давали генерали, – зауважив військовий та додав, що назад у донбаське пекло їхати все-таки потрібно: «Якщо ми не поїдемо, то виявиться, що 87 загиблих і 112, які пропали безвісті були марними. Питається, за що вони воювали? Коли їхали з Лисичанська, то 3-4-річні діти падали на коліна і дякували. Як можна кинути таких дітей? Тому їхати і визволяти Схід України треба заради себе і своїх родин».
