Стрічка новин принесла сумну звістку: на 82 році життя помер поет, перекладач, кіносценарист, державний і громадський діяч Іван Драч.

Таке буває в житті: маститий поет чи письменник може написати довжелезні поеми, видати численні збірки, створити романи в кількох частинах і в кількох томах - а найбільше запам'ятатися коротеньким оповіданням, чи таким же коротесеньким віршем, який, однак, настільки глибоко западе в душу, що буде йти з тобою твоєю життєвою дорогою довгі й довгі роки. Так у мене було з Ернестом Хемінгуеєм, чиї романи читалися важкувато й довго, іноді навіть неохоче, просто із своєрідного снобізму - ну, як же так, не прочитати самого Хемінгуея... Та ось потрапив випадково під руку його коротенький "Старий і море" - і змусив визнати, що слава Хемінгуея як неповторного майстра опису сили людського духу в боротьбі цілком заслужена.

Щось подібне у мене сталося і з Іваном Драчем. Я знав, що він з тих митців, які були свого часу "обласкані" радянською владою, чув про його суперечності та хитання, знав, що він очолив пізніше Народний Рух України, зрештою, що він автор численних збірок і кіносценаріїв. Знав і сприймав усе це, можна сказати, без особливого інтересу - доти, доки одного недільного дня не почув по радіо у чудовому виконанні  актора Віталія Розстального вірш Івана Драча "Балада роду". Коротенький поетичний твір, який зримо відтворив ту сув'язь родоводу, що поєднує людину з її минулим і майбутнім, схвилював душу, врізався в пам'ять і змусив зовсім іншими очима глянути на Івана Драча. І коли на з'їзді НРУ в грудні 2001 року зустрів його в фойє столичного Будинку кіно, то не міг не згадати про той вірш, а заразом - про обставини, за яких довелося почути його. Отож, користуючись деякою увагою з боку знаного метра, довірливо розповів йому, що почув "Баладу роду" якраз у момент... сварки з дружиною. Почув - і заслухався так, що забув про головне - про ту саму сварку. "Не сваріться з дружиною", - легенько поплескав мене на прощання по плечу Іван Федорович. Цього його побажання дотриматися не вдалося - ні тоді, ні в пізніші часи. А от "Балада роду" зберігся в пам'яті й відтоді не раз згадую його, коли до цього спонукає життєва ситуація.

Сьогодні, на жаль, сумна нагода скласти останню шану його творцеві.

ІВАН ДРАЧ  "Балада роду"

В мого роду - сто доріг. Сто доріг у мого роду. Вичовганий старий поріг Старій бабі в нагороду. Сива стежка в сто доріг Розлітається од хати. Сто віків мій вік запріг Сиву хату розхитати. Сто скажених сивих бід Та й сушило ж роду вроду, Та не висхне зроду рід Ні в погоду, ні в негоду, Внучок тупцю тупотить, Тупцю, внуцю, тупцю, хлопче, Сто стежин у світ летить Він - сто першеньку протопче... Роде рідний! Не стлумить Нашу жилаву породу - Сто вітрів в ногах лежить Мого роду і народу..! 

Ігор Дуда