Це питання нині є предметом обговорення в політичних телепрограмах за участю солідних аналітиків, дипломатів, військових...

Добряче додають напруги і повідомлення від наших західних партнерів, з яких можна зробити висновок, що час вторгнення російської армади на територію України вже зовсім не за горами. А екс-Президент Петро Порошенко сумовито-саркастично усміхається - ось уже, мовляв, росіяни і воєнні шпиталі розгорнули поблизу кордонів, що неминуче свідчить про запланований наступ. З цього, на його думку, напрошується логічний висновок: гуртуйтеся, єднайтеся, браття-українці, й не навколо будь-кого, а навколо того, хто... - і далі йде цілий перелік діянь колишнього гаранта, не раз оспіваних адвокатами творця "АрМоВіра"... Все ж, практично всі учасники дискусій сходяться на тому, що нападе, чи не нападе на нас Росія - відомо лише її правителеві Владіміру Путіну. Враження повного неадеквата, попри створюваний ним і його оточенням образ "собирателя земель русских", він не справляє. І, напевно, дещо тямить у світовій історії, в тому числі й історії воєн. Найуспішніші (для загарбників) з них бували в тих випадках, коли супротивну сторону вдавалося застукати зненацька. Як це було з німецьким бліцкрігом у 1941 р. і з японською атакою на Перл-Харбор того ж року. А коли про майбутній наступ уже трубить цілий світ, коли могутні західні держави уже оголошують про цілий пакет небувалих досі економічних санкцій і коли можливий противник перебуває в якій-не-якій, та все ж бойовій готовності (що неминуче загрожує чималенькому числу "груза 200" в російські міста, села і містечка), то сама ідея нападу за таких обставин видається, як мінімум, не найрозумнішою.

Але... але... рівно сім років тому, попри вогнище війни  на Донбасі, яке вже палахкотіло, просто неймовірною здавалася думка, що вона може зненацька підступно і жорстоко вдарити  і по цілком мирних громадянах. Справді, коли на війні гинуть військові, це боляче, це горе для їхніх рідних, побратимів, але в глибині душі розумієш, що це - складова професійного ризику, пов'язаного із протистоянням добре підготовленому, озброєному і нахабному ворогові. На війні - як на війні: сьогодні - вони нас, завтра - ми їх. Коли ж серед білого дня реактивні снаряди падають на жителів мирного міста, вбиваючи і калічачи ні в чому не винних людей, до війни ніяк не причетних - це не вкладається у голові. Сьогодні - сумна річниця такої події. Сім років тому, 24 січня 2015 р., російсько-"ДНР"-івські терористи  здійснили три ракетних обстріли житлових кварталів Маріуполя. Внаслідок цього загинуло 29 людей (серед них і діти), ще 93 отримали поранення. Цей акт неприхованого бандитизму засвідчив, що сепаратисти та їхні російські "куратори" не зупиняться  ні перед чим і з готовністю наплюють на всі положення міжнародних конвенцій, у яких йдеться про захист мирного населення під час бойових дій.

Тому сьогодні, зважуючи усі можливі "за " і "проти" вторгнення Росії в Україну і навіть роблячи висновок, що твереза і розважлива оцінка ситуації начебто не дає особливих підстав для побоювань і тим більше - для паніки, варто все ж бути насторожі й тримати порох (отой, справжній) сухим. Пам'ятаючи, що маєш справу з державою, яку "умом не понять". Так писав їхній поетичний класик Ф.Тютчев, а він, крім років кар'єри дипломата за кордоном, чимало пожив і в "матушке-России". І, напевно, добре знав, як вона піддається осмисленню нормальною людською логікою...