Михайло Рівчак з дружиною Наталією, їх донька Олена та 6-річна онучка Каролінка приїхали на Збаражчину з буремного Артемівська (Донецька область), рятуючись від війни. Родина знайшла притулок у селі Стриївка.
Андрій вдома буває рідко, бо їздить на заробітки, тож оселя у повному розпорядженні родини. Із мешканцями Стриївки гості зі сходу одразу знайшли спільну мову. За словами Михайла Равчака, у нього півсела родичів. Та не тільки вони, а й зовсім чужі люди приходять, приносять продукти, пропонують допомогу. Сільський голова Василь Смолинець цікавиться проблемами родини вимушених переселенців, допомагає з реєстрацією, а Олені − стати на облік у районному центрі зайнятості.
− Люди тут дуже хороші, добріші, чуйніші, ніж у нас, − каже Наталія Петрівна. − Уявляєте, нам навіть хліб приносять. Помалу обживаємося, хоч і незвично нам у селі. В Артемівську залишили дві квартири − нашу і доньчину. Ми з чоловіком − пенсіонери, тож у випадку, якщо будинок розбомблять, не зможемо заробити собі на житло. А на державу у нинішній складній ситуації особливо розраховувати не доводиться.
Наталія Петрівна згадує обставини, що змусили покинути домівку в Артемівську, коли в травні почалися обстріли. 9-поверхівка, де жила дочка Олена, двигтіла, просто ходором ходила. В Оленчиній квартирі впала зі стелі люстра. Коли бойовики захопили міськвиконком, ми були шоковані і налякані, вперше побачивши чоловіків в балаклавах, з автоматами, які хазяйнували в нашому місті.
− Гримів грім, дуже голосно, я дуже злякалася, − розповідає Каролінка про обстріли артилерії.
− Ми не стали чекати, поки стане ще гірше, вирішили виїхати з Артемівська, − каже Наталія Петрівна. − Чотири години проїжджали блокпости сепаратистів. Дуже страшно було, коли нас зупиняли, бо ж ніхто не знав, що спаде на думку бойовикам, могли обстріляти просто так. На щастя, все обійшлося. Ми вже три тижні засинаємо і просинаємось під щебіт пташок і кукурікання півнів, а не під гуркіт канонади.
Потім ситуація в Артемівську стала гірша, ніж тоді, коли ми звідти виїхали. Щодня спілкуємося з друзями, сусідами, знайомими, які залишилися вдома. Вони розповідають, що жінок, літніх людей, навіть інвалідів на милицях бойовики під дулами автоматів гнали копати окопи. Днями загинули мешканці нашого будинку − їх автомобіль розстріляли на блокпості. 40-тисячний Артемівськ наче вимер. Городяни, які залишились, не виходять з дому, ховаються від обстрілів у підвалах.
Наталія Петрівна визнає, що люди на Донеччині та Луганщині одурманені путінською пропагандою. Багато місцевих мешканців пішли в бойовики за гроші. Буває, що навіть у сім’ях нема порозуміння − чоловік за ДНР, а дружина − за Україну, або навпаки.
− Ми ніколи не підтримували сепаратистів, − запевняє жінка. − І на референдум наша сім’я не ходила. Але чимало людей на сході голосували за так звані ДНР та ЛНР чи то з власної волі, чи з примусу і тепер бояться, що українська влада їх за це покарає. Прислухаючись до розмови, мала Каролінка несподівано заявляє: «Я люблю Україну»! Дівчинка адаптується на новому місці, грається улюбленою лялькою. Шкодує, що поблизу не живуть діти її віку. Можливо, восени їй доведеться піти в Стриївці до школи. Каролінка переймається, як буде спілкуватися, бо в сім’ї говорять російською мовою. Щоправда, українську дівчинка розуміє і навіть читає книжки. Щоб вирішити цю проблему, директор школи попросив маму, бабусю та дідуся розмовляти з Каролінкою українською.
− Молимося Богу, щоб якнайшвидше все закінчилося і ми повернулися в Артемівськ, − каже Наталія Петрівна. − Люди тут гостинні, ми їм вдячні, але дім є дім.
Джерело: Народне слово
