Годилося б радіти, але чомусь не дуже радіється. Годилося б співати, танцювати, обійматися з друзями, але чомусь не співається, не танцюється і не обіймається…
Чверть століття – час достатній для підбиття підсумків і більш-менш ґрунтовних висновків. В ідеалі здобуття незалежності мало б вивільнити творчі сили народу і створити умови для його економічного і духовного процвітання. Але це – в ідеалі. Насправді ж у нас якось вийшло так, що тепличні умови з оптимальною температурою і вологістю були створені для культивування найгидкіших людських рис. Як результат – купка людей живе, а перед переважаючою більшістю стоїть примітивне у своїй жорстокості завдання: вижити. За будь-яку ціну. Відносно тонкий прошарок так званої еліти купається у розкошах без жодних моральних обмежень і стримуючих факторів, простіше сказати, впивається свинством. І основне прагнення, високе устремління – нажертися! «Мені одно цікаво: коли вже вони подавляться?», - каже мені іноді сусід, за плечима якого – майже дев’ять десятків прожитих років і чималий життєвий досвід. І все це – на тлі декларативної, «показушної» релігійності. Любо дивитися, як під час відправи стоять пліч-о-пліч у церкві, молитовно склавши руки, політичні шахраї і «професійні» патріоти, «нові українці», спритні ділки, «козацькі генерал-хорунжі» в чистеньких опереткових мундирах і з незугарними плямами на репутації, бандюки, неправедні судді та прокурори… І якщо зараз, через 25 років незалежності, чимало людей відчувають тугу за старими часами, за цим стоїть геніально злочинний задум тих, кому українська незалежність поперек горла. Або ж не менш геніально злочинне недбальство тих, хто керує державою. Тотальна зневіра людей у можливість кращого життя – головне, що може поставити собі в «заслугу» влада. І ще, звичайно, створення цілої армії холуїв і прислужників на місцях, а також безпринципних політиканів, чий несхибний нюх та інстинкт яких дають змогу безпомилково визначити власну вигоду. Це, зокрема, і завдяки їхній «подвижницькій» роботі ось уже 25 років у нас, із дотриманням (про людське око) зовнішньої подоби демократії, вирощується глибоко антигуманне за своєю сутністю, цинічне і облудне номенклатурно-кланове утворення, яке не соромиться називати себе українською державою. І яке виявляє схильність агресивно ображатися і ставати у величну позу, коли його діяння витягують на світло. Але ж, даруйте, лайно, нехай і вбране у вишиванку і з прапором у руках (або ж загорнуте в нього) залишається лайном і за запахом, і за консистенцією – інакше бути просто не може.
Уже завтра заблищить мідь оркестрів, зазвучать бравурні марші, рушать Хрещатиком парадні колони, загуркочуть танки, гордо випнуться численні сановні груди і потечуть пафосні словесні ріки. А за частоколом генеральських кашкетів, серед блиску новоспечених орденоносців і «заслужених» трохи сховається щоденна убогість. Сховається, зокрема, й той сумний факт, що на 1 липня чисельність населення України зменшилася, в порівнянні з початком року, на 102,4 тисячі. Вимираємо?
Здобута незалежність. Цей штамп за чверть століття вжитку закріпився у свідомості, і ми вже не задаємося питанням: вона здобута чи просто отримана? Здобували ж бо її, в повному розумінні слова, Лук’яненко, Стус, Чорновіл та інші, які майже все життя провели на вогнищі ідейної самопожертви. А маси тих, які дозволяють маніпулювати собою і безсоромно дурити себе, її просто отримали – завдяки сприятливому збігу обставин. Тому і залишається цей неоціненний дарунок долі належним чином не оціненим. Тому і виявилася доля країни віддана на відкуп політичним картярам.
То що ж, все так безнадійно? Немає кому і у що вірити? Напевно, не зовсім так.
Я, приміром, вірю молодому командиру роти із АТО і втомленому комбайнеру в полі, в чиїх словах –турбота про Україну і біль за неї.
Вірю в щирість усмішки і співу гімну каноїста Юрія Чебана на олімпійському п’єдесталі у Ріо.
Вірю очам лікаря, який допоміг у тяжку хвилину.
Вірю, що не забуду дороги до могил близьких людей.
І ви теж вірте. У те, що для кожного дороге і близьке. Бо що ще залишається?
Ігор Дуда
