Ці мої нотатки, можливо, не зовсім на часі й викличуть незгоду,  але що вдієш – людина, особливо на схилі літ, часто живе  минулим, яке здається їй кращим за сьогодення.

Люди старшого віку ще пам’ятають часи, коли кінотеатри у нас були кінотеатрами, а не торговищами; черги за квитками витягувалися довжелезні, а долі кіногероїв ставали предметом ледь не всенародного обговорення. Звісно, ідеологічна машина пильно стежила за тим, щоб правда на екран потрапляла дозованою, ретельно причесаною; щоб позитивний герой втілював усі закладені системою чесноти, а його негативний антипод неодмінно був покараний або ж, відповідно до принципів
соціалістичного гуманізму, щиро каявся і ставав на шлях виправлення. Ульянова-Леніна можна вважати ким завгодно, навіть сифілітиком, але дурнем він однозначно не був, і його лозунг «З усіх мистецтв найголовнішим для нас є кіно» переконливо доводив свою дієвість. Цілі покоління людей виросли на кінотворах; вони, що не кажи, були потужним інструментом виховання і формування людської особистості. Отож, попри цензуру, заідеологізованість, схематичність зображення та інші гріхи, сьогодні я відчуваю ностальгійний сум і, якщо хочете, вдячність кінематографу радянської епохи.

Я вдячний йому за сцену обміну розвідниками у фільмі «Мертвий сезон»;

За образ вчителя, створений В’ячеславом Тихоновим у «Доживемо до понеділка»;

За сльози героїні Тетяни Дороніної у стрічці «Мачуха»;

За трудягу війни капітана Цвєтаєва у виконанні Миколи Оляліна в епопеї «Визволення»;

За сільських музик братів Дзвонарів з «Білого птаха з чорною міткою»;

За героя Вахтанга Кікабідзе в «Міміно», органічно нездатного сказати неправду, навіть якщо це здається життєво необхідним.

І ще за багато-багато епізодів і образів, назвати які просто немає можливості. А комедії тих часів! Урочиста хода з почепленими на палицю плавками персонажа Андрія Миронова у «Діамантовій руці». Колоритний дволикий типаж Євгена Леонова у «Джентльменах удачі». Неповторні кривляння тітоньки з Бразилії (де в лісах багато диких мавп), зіграної Олександром Калягіним. Симпатичний п’яненький герой Андрія Мягкова з «Іронії долі…», який уже стільки років поспіль розважає глядачів у цю новорічну пору. Мені важко визначити, що нині слугує людям, особливо молодим, моральним орієнтиром, і чи існує він взагалі. Отой старий «кіношний» світ, нехай наївний і відірваний від реальності, все ж давав якийсь душевний притулок, живив надію і вселяв хоч якусь віру. Нічого подібного нині я (та й, думаю, не лише я) не відчуваю. Порожнечу, що утворилася, заповнити нічим. Принаймні, чергова виставка промислових товарів у фойє колишнього кінотеатру «Перемога» її точно не заповнить.

Ігор Дуда