В ці дні пам’яті за полеглими і учасниками Другої світової війни я принагідно згадав одного з її найбільш згадуваних в документах і дискусіях персонажа – маршала Г. Жукова. Згадати «Єгорія Константінича» є за що. Це і легендарне вміння воювати, не рахуючись з людськими втратами і гнати по десятки разів ешелонами полки й дивізії на певну, а головне – безглузду смерть; за «драконівські» методи щодо населення окупованих територій; за безсоромне розрабування окупованої Німеччини; за безпрецеденту грубість до підлеглих, котрим «маршал победы» регулярно рвав погони і «подносил в морду» (про це трохи нижче); і вже точно – за багатолітню стійку асоціації із непоганим актором М.Ульяновим.

Хоча, думаю, не таким буде лейтмотив спогадів у Москві, біля пам’ятника «маршалу победи», з невмолимим підборіддя і на коні з задертим хвостом. Але – історії, як відомо, слів не викинеш, хоча можна довгий час перекривлювати і фальсифікувати. І все ж мої спогади про Жукова нині торкаються не його діяльності як воєначальника під час війни, а на посту фактичного воєнного губернатора Одещини, куди опального маршала Сталін відправив у «почесну» відставку. Ці події дуже колоритно зображені  в серіалі «Ліквідація». Пригадуєте типажі підполковника УГРО Давида Марковича Гоцмана, його сусідки Тьоті Песі, неповторний одеський гумор,  говірку і атмосферу тамтешніх двориків?

Чому ж це я згадую зараз? Отже, приїхав Маршал Жуков в сонячну Одесу, і правопорядок в «жемчужне у моря» йому явно не сподобався – масовий бандитизм, крадіжки зброї грабіжницькі напади на офіцерів, безчинства шпани на вулиці – ні тобі пройти, ні проїхати вдень, а що вже говорити про нічну пору…

Ось тут бравий маршал, як мовиться, просто з порогу і взявся наводити лад. Той лад мав одночасно зрозумілу і дещо інтригуючу назву «Маскарад». Переодягнені в цивільне співробітники військової контррозвідки обох статей ходили озброєними трійками і коли зустрічали підозрілого молодика, який просто просив прикурити, тут же відкривали стрільбу на ураження. Їм не потрібні були арешти і змагання з адвокатським красномовством і зв’язками – вони просто стріляли в людей, поки не відстріляли  декілька сотень  бандюків за пару місяців. Численні поховальні процесії, напевно, не дуже додавали настрою, але загалом одесити відзначали помітне поліпшення криміногенної ситуації в місті.

До чого тут Одеса і що їхні проблеми мають спільного з нинішніми нашими! - обурено вигукне хтось,  - Ви ж не пропонуєте випускати на вулиці озброєних «цивільних», які розстрілювали б людей на власний розсуд!»

Саме так – пропоную. Різниця між мною і моїм опонентом, в тому, що він не піддавався нападу кількох відморозків майже в центрі міста у пізню вечірню пору, а от моєму доброму  знайомому випала така доля. З неприємними наслідками для здоров’я і змінами на фізіономії. І повним нерозумінням: за що? Навіть сигарети не попросили – просто кортіло кільком виродкам помахати руками, відчути примітивну силу над слабшим.

Як їх карати? Може так, як переконував отого ж підполковника Гоцмана батько пристреленого в ході жуковської операції з очищення Одеси «бандюка»: «Я знаю, что он бандит, но зачем же так, не по закону!». Е, любі, не ведіть мову про якусь ілюзорну силу закону в умовах, коли той закон лише вбивається в пір’я. Думаю, і мешканці «файного місця» не збирали б гнівних петицій проти періодичної нічної стрільби, яка призводила до ліквідації пари-трьох відморожених «громадян». Бо тепер для них переважно стоїть питання: пронесе нині чи не пронесе? І скільки доведеться працювати на аптеку?

А тому – респект маршалу Жукову. Не за Халхін-Гол, не за Москву, не за Сталінград, не за Курськ, не за Берлін – за невеличку операцію майже з поетичною назвою «Маскарад». Нехай і не стратегічну, але ефективну.

Ігор Дуда