Є в доволі заплутаному і не зовсім нам зрозумілому законодавстві США таке поняття – «очевидна і явна загроза». Вона визначає, за яких обставини можуть бути обмежені гарантовані Першою Поправкою до Конституції країни свободи слова, преси і зібрань. Посягати на свої права американці дозволяють далеко не з будь-якого приводу, отож причини для цього мають бути справді дуже вагомими, як от, приміром, загроза національній безпеці. Причому не ілюзорна, а реальна. Щось на кшталт авіаударів 11-го вересня. Чи серії нових посилок з антраксом. Або ж появи чергового невловимого любителя постріляти по перехожих зі снайперської гвинтівки. В будь-якому випадку ота «очевидна і явна загроза» постає в образі зла, що загрожує безпеці держави і громадян.
Якщо екстраполювати оту «очевидну і явну» на наш український грунт, то її захочеться ідентифікувати і персоніфікувати, як і всяке зло. Портрет, можливо, вийде дещо розмитий, але…Уявіть собі колишнього начальника-висуванця ще радянської епохи, владного і певного свого ексклюзивного становища, гарантованого партквитком з профілем Леніна на обкладинці. Згадали? Тепер доповніть зображення типовим «новим українцем», продуктом уже періоду так званої незалежності, самовпевненого і нахабного, з блатним лексиконом і такими ж звичками. Додайте кількома штрихами гордовиту поставу в міліцейському чи прокурорському мундирі, або ж у суддівській мантії – і отримаєте майже довершений триєдиний портрет. Поодинці ці типи сприймаються ізольовано, а от стулені докупи створюють оту очевидну і явну загрозу для більшості суспільства. Доки вони єдині, доки дотримуються принципу «рука руку миє» - їм ніщо не загрожує. Тили надійно прикриті суворими й поважними установами зі щитами й мечами на фасаді. Система «відкатів», «подяк» діє чітко як годинниковий механізм. І навіть якщо когось через прикре непорозуміння чи гризню між бізнесово-політичними угрупованнями спіймають за руку на гарячому (а спіймати можна практично кожного), то майже не доводиться сумніватися, що з гучних заяв очільника МВС та його вірного радника з суворим поглядом вийде щось схоже на непристойний звук; стараннями спритних адвокатів і «доброзичливців» у високих столичних кабінетах грізне звинувачення стане значно м’якшим, і недавній претендент на гарантоване тривале місце на нарах заплатить невеличкий штраф, гордо розправить плечі й, наче нічого й не трапилося, поверне свій колишній статус. Громадськість спершу від здивування роззявить рота, потім докірливо похитає головою і…заспокоїться – вже звикла. Нічого не вдієш – так вирішив наш справедливий, гуманний і ще там якийсь суд, це його право і прерогатива. Після такого «торжества справедливості» можна ставити хрест на всіх урочистих заявах з найвищих трибун про боротьбу з корупцією, реформу судової системи, правову державу й подібне демагогічне словоблуддя. Що спадає на думку в такі хвилі скепсису й розчарування? Найперше – «ворон ворону ока не виклює». Давня як світ максима, проти якої безсилі усі поривання наївних ідеалістів. Ще комусь пригадається «Країна негідників» С.Єсєніна – передусім, через підходящу назву. А наостанок вирине з пам’яті небесна сотня й ті, хто загинув і продовжує гинути на сході й неминуче виникне питання: «А заради чого?».
