Сьогодні ми є свідками (і учасниками) парадоксальних явищ: карколомного зростання цін на все і водночас - тотального знецінення того, що важить не набагато менше за життєві блага - людської честі. І, що найстрашніше, люди поступово до цього звикають. Підлість стає правилом життя, своєрідним диявольським мистецтвом, у якому всі рвуться вправлятися.
Чому люди опускаються до підлості? Часто навіть не в силу необхідності, а так, зі звички, вважаючи, що це цілком нормально і допустимо. Найсильніший мотив, звичайно ж, гроші. Природа не наділяє всіх однаковими здібностями і можливостями, отож можна погодитися з тим, що серед тих, хто нині ледве зводить кінці з кінцями, багато ледарів, пияків і нездар. Однак переконаний, навряд чи серед тих, хто сьогодні процвітає, знайдеться багато біблейських праведників. Людський соціум влаштований так, що кожен посідає те місце, яке йому дозволяє його рівень професійності, працелюбства, інтелекту. Так ведеться у нормальному суспільстві. Наше ж суспільство я, навіть закликавши на поміч увесь свій патріотизм, нормальним назвати не наважуся. Якесь воно, висловлюючись науковим стилем, ірраціональне У нас - свій неповторний шлях. У нас на верхніх щаблях опинилися ті, хто відсутність перелічених вище чеснот сповна компенсує підлістю і нахабством. Погляньте на царські села, які оточують нині практично кожне місто. Хто у масі своїй є власниками цих архітектурних шедеврів? Талановиті винахідники, письменники, затребувані лікарі? Звичайно, трапляються і такі екземпляри. Та переважну більшість володарів усієї цієї розкоші складають ті, котрі, скориставшись безладом у країні, змогли урвати якнайбільше. Не гребую¬чи при цьому ніякими засобами і не забиваючи голову такими архаїчними поняттями, як чесність і моральність. Хто винен у тому, що так склалося? Думаю, все-таки передусім влада, яка допустила, щоб суспільство стало з ніг на голову. Якби вона хоч щось робила для утвердження справедливості в суспільстві чи хоча б показувала приклад моральності – все було б не так безнадійно. Іноді натикаюся в якомусь бульварному виданні на тяжкі роздуми якоїсь дурнуватої дівки, котру природа не дала нічого, крім чуттєвого рота, пишних стегон і вміння їх використовувати. Коли читаю її зітхання про те, як їй, бідолашній, сумно живеться на чужині з чоловіком-мільйонером, то згадую свою сусідку, яка нині змушена порпатися у сміттєвих баках, щоб звести кінці з кінцями. Вона не алкоголічка й не «бомжиха», усе життя працювала і от до чого допрацювалася на схилі літ…. А ще пригадується мені історія занепаду Римської імперії. Тодішня аристократія розперезалася була уже до того, що стала ласувати на численних банкетах… солов’їними язичками. Уявляєте, скільки треба було вполювати співучих пташок, щоб набити їхніми язичками черево середньостатистичного патриція? Але занепад Риму почався після тривалого періоду розквіту. У нас же розквіту, як такого, здається, не було, а триває невпинний процес деградації. Майнова нерівність є всюди, але у нас, у начебто цивілізованій, християнській країні вона нагадує зразки, що зустрічаються десь ближче до екваторіальної частини Африки. І прірва ця не звужується, а навпаки – стає дедалі ширшою.
