У його зовнішності нині є риси старості, але немає ознак старечого занепаду. І старіє він, можна сказати, гідно, викликаючи повагу, а не жаль і співчутливі похитування головами.   І погляд, як і колись, чистий і ясний і своєю майже небесною блакиттю змушує скрушно зітхати і зачаровано мріяти ("От якби він мене ощасливив...") величезні маси жіноцтва всього світу.

Сьогодні, 8 листопада, Алену Делону виповнюється 82 роки. Сказати, що вони, оті роки, зовсім невладні над володарем мільйонів жіночих сердець, все ж не можна - в останніх його стрічках десь десятирічної   давнини впадали у вічі деяка сутулість і трохи змінена хода.  Але для глядачів ще радянської епохи він назавжди залишиться молодим романтичним графом-розбійником де Сен-Пре  з "Чорного тюльпана" і таємничим народним месником Зорро. А коли він біг площею Парижа на чолі охопленого бунтівним  поривом натовпу простолюду, щоб змести тиранію й на повні груди вдихнути   п'янке повітря свободи, то, здавалося, був живим втіленням волелюбного, романтичного, не без нотки симпатичного хуліганства і чарівливої легкості, духу Франції.  Шпага була таким же звичним його супутником у стрічках, як і пістолет чи гангстерський                капелюх Borsalino.  Пригадую, як ми, студенти-першокурсники університету, "мавпували" його ходу, а ті, хто палив "Космос" чи навіть  дешевеньку  "Приму", намагалися запалювати сигарету і затягуватися нею з таким шиком, як це робив він.  Він викликав щиру симпатію глядацького залу навіть тоді, коли грав маргінала. А коли на голову його героя-грабіжника банків у фільмі "Двоє в місті" впав безжальний ніж гільйотини, у тому ж залі чути були звуки численних жіночих і дівочих схлипувань.

Колишній морський піхотинець в Індокитаї  не раз в житті виявляв належну стійкість і пробивну силу характеру, хоча збоку могло видатися, що доля любила його так само, як армії захоплених шанувальниць. Йому якось вдалося виборсатися з темної історії з підозрою у вбивстві власного секретаря, "відбілитися" в очах громадськості від зв'язків з мафією, які для інших могли  обернутися  тяжкими репутаційними втратами. А в кіно він зумів безболісно переключитися з героїко-романтичного образу лицаря без страху і докору на несподіваний для багатьох мотив самоіронії, дотепно спародіювавши себе у ролі Юлія Цезаря в  комедійній стрічці "Астерикс на Олімпійських іграх". Нині еталон чоловічої вроди 60 - 70-х років після кількох шлюбів, досхочу "обсмоктаних" бульварною пресою, "кавалєрує" (увага, незаміжні українські шанувальниці!) і веде відносно відлюдне життя в своєму маєтку в кантоні Женева у Швейцарії, оточивши себе своїми найулюбленішими істотами - собаками. Для них у його помісті - справжній "режим найбільшого сприяння". Облаштований навіть собачий некрополь. "Вони зовсім як люди - виливає душу кіноідол кількох поколінь , - лише мають значно менше недоліків. Людина може бути садистом і навіть гірше...Собаки ж вірні своєму  господареві й дарують йому абсолютну любов, ким би він не був - жебраком, президентом Франції чи навіть актором у відставці.  Хіба це не диво?"

Як видно, почуття гумору monsieur  Делон, попри поважний вік, зберіг. Воно, як кажуть, теж сприяє довголіттю...

Ігор Дуда