Очевидні, здавалося б, речі доволі часто виявляються далеко не такими очевидними.

Спершу – про історію. Нацистський диктатор Адольф Гітлер, як відомо, зміг щасливо уникнути цілої серії замахів на себе. І застрелити його хотіли, і отруїти, і підірвати збиралися різними способами – підкладали міни у зали, де виступав велеречивий фюрер; у літак, яким він мав летіти; нарешті, підсунули портфель з вибухівкою майже під самісінькі ноги, - все марно. Наче справді якась вища сила вберігала його до того моменту, поки він сам не дійшов висновку, що наспів час самому вкоротити собі віку, інакше «вдячне» людство відшукає менш почесні способи, які призведуть до такого самого кінця. Втім, у історіях з численними замахами на Гітлера цікаве інше. Навіть більше несподіване, ніж цікаве. І Черчіль, і Сталін наприкінці війни були зовсім не в захваті від спроб змовників знищити їхнього головного ворога. Головний аргумент: нацистський вожак, затиснутий з усіх боків, все частіше приймав неадекватні рішення й віддавав дедалі більш абсурдні накази й розпорядження і тим самим пришвидшував крах свого режиму. Отож, його фігура на чолі рейху була, за цією логікою, більш прийнятною і навіть менш небезпечною, ніж його можливі наступники. На перший погляд сама ідея може здатися майже дикою: лідери антигітлерівської коаліції потайки бажають…довше жити їхньому запеклому противникові. Ідея, справді, дикувата, але хоча б якась логіка в ній є.

Тепер – про сьогодення. Чи не найбільше претензій у суспільства накопичилося до судової системи. Воно, зрештою, не дивно – поважні добродії та добродійки у мантіях за роки незалежності добряче потрудилися задля того, щоб вбити у людей саму віру в можливість чесного суду. Здавалося б, що може бути гірше для держави? І чи може вона з таким повсякденним і повсюдним «утвердженням торжества справедливості» заявляти про свої претензії на європейськість? Думка стосовно цього начебто й одностайна, і люстрація задумувалася саме для радикального очищення суддівських лав, і дехто з суддів пізнав увесь комфорт перебування у сміттєвому контейнері, і…Але поступово спала хвиля пост-революційного завзяття, і ось уже заступник голови Верховної Ради А. Парубій в одній з недавніх програм каналу «112» hard talk заявляє, що поголовно люструвати суддів неприпустимо, оскільки ображені служителі Феміди масово звертатимуться у європейські судові інстанції і таки добиватимуться вирішення справ на свою користь. А ще, мовляв, держава, масово звільняючи усіх колишніх суддів, ризикує своїми ж руками створити таємну і могутню «п’яту колону». І він не єдиний серед високопосадовців у таких проявах політичної безнадії. Йому вторує міністр юстиції Павло Петренко: «Суддівське лобі надто сильне, навіть у парламенті», - безпомічно розводить руками він. Ось так. Абсурд, скажете? Озирніться навколо. Якось тихенько відходить на заднє тло популярне у перші революційні місяці гасло «Краще п’ять років хаосу, ніж 50 років застою». Потроху все повертається на круги своя. І корумповані судді позбуваються страху за завтрашній день, і відчувають дедалі більше бажання й далі «вершити правосуддя». І списки новообраних депутатів обласних рад рясніють прізвищами «динозаврів» часів «проффесора». І спіймані на гарячому ділки укладають дивовижні «угоди зі слідством». Народ це все терпить – отже, гідний саме цього.

Ігор Дуда