Парк «Топільче» привабливий у будь-яку пору року, однак у ці травневі дні він просто чарівний. Смарагдова зелень трави, одягнуті у розкішні шати дерева, акуратні алеї, повітря, наповнене пахощами...Це – неповторний куточок нашого рідного Тернополя. Коли перебуваєш тут, душу сповнює тиха радість, адже вміємо таки облаштувати довкілля, доклавши турботливих рук, зробити його привабливим і зручним для людей.
Поволі йду далі алеєю, очікуючи, коли весела компанія порівняється зі мною.
Ватага з шумом проходить повз мене, і один з молодиків таки штурхає мене в плече. Не скажу, що зумисно – просто така у хлопця манера.
«Можна обережніше?»- мобілізувавши власні резерви сміливості, кидаю я.
Компанія дружно повертається в мій бік. В очах – суміш легкої цікавості й презирства. У дівчини – теж. Пляшка з «Кока-колою» вже біля гарно вигнутих губ.
«Ладно, дєд! - цідить крізь зуби найдебеліший зі зграї, - Всьо нармальна!»
Йду далі слідом за гиготінням, густо приправленим матюками. Поступово воно віддаляється. «А що ти міг зробити, - запитую себе, -устрягнути в бійку? Так їх же четверо, а ти один. До того ж, далеко не Чак Норріс. Потім не напрацюєшся на аптеку… У цьому парку декілька років тому отака зграя юних дикунів побила чоловіка до смерті. Та й поліцейських на обрії щось не видно».
«Ти, друже, мораліст,- іронічно озивається мій внутрішній голос.-Згадай, чи давно сам був таким, як оті?»
«Ні, не мораліст,- дискутую сам з собою,- просто не повинна нормальна людина залежати від того, що збреде в голову захмелілій зграї. Принаймні в нормальній країні».
Час на прогулянку вичерпався. Хороший настрій теж кудись зник. Не забути б наступного разу взяти хоча б балончик з «Тереном» - раптом знадобиться…
Ігор Дуда
