Україна - Сербія - 5:0
Мені все-таки трохи шкода людей, які байдужі до футболу. Так, вони не відчувають тих стресів і розчарувань, які часто супроводжують матчі наших команд, але, з іншого боку, нездатні пізнати ту невимовну радість, що сповнює серце тоді, коли приходить перемога. Така, як вчора - переконлива, красива, беззаперечна. Здобута у двобої із сильним, сповненим амбітних планів суперником.
Востаннє щось подібне, пригадую, відчував у листопаді 2013 р., коли збірна України перемогла в Києві команду Франції у матчі play off до Кубку світу-2014. Тодішня ейфорія тривала недовго - уже через декілька днів у Парижі "жабоїди" поставили все на свої місця. Але тепер є обгрунтована надія, що команда під проводом Андрія Шевченка, прізвище якого тривалий час скандували вчора заповнені трибуни "Львів Арени", зійшла на якісно вищий рівень. І здатна змусити поважати себе визнаних футбольних авторитетів. Пишу це, усвідомлюючи, що вже наступний матч із Люксембургом може змусити прикусити язика і замість хвалебної оди виливати відра (чи принаймні відерця) критики - у футболі усяке трапляється...
Однак вчорашня феєрія у Львові, впевнений, залишиться у пам'яті надовго. Найперше - вона змусила скептиків (і мене серед них) скинути шапку перед А. Шевченком. Каюся, раніше не раз відзначав, що висловлювання коуча збірної позбавлені якогось зрозумілого реального змісту і що іноді складалася думка, що він сам не зовсім розуміє, що хоче донести до слухачів. Вчора випала щаслива нагода переконатися, що все він розуміє. Зокрема - що означає "привести всіх футболістів до однакового ігрового стану". Особисто мені взаємодія наших гравців. особливо всередині поля, нагадала зразки гри "Динамо" 1975 і 1986 рр. Але то були команди, які перебували під постійним і жорстким контролем В. Лобановського. А тут після кількох днів представники "Шахтаря", "Динамо", "Зорі", "Манчестер Сіті", "Шальке", "Генка", "Гента" грали з таким взаєморозумінням і відчуттям партнера, наче постійно перебувають в одному колективі. За такої гри серби здавалися розгубленими, приголомшеними, а в деякі моменти гри - просто розчавленими. І коли на 72 хв. 60-мільйонне свіже придбання "Реала" Йовіч з опущеною головою залишав поле, нічим особливим не запам'ятавшись у грі, це було додатковим свідченням вдало обраної тренерами збірної України і ефективно втіленої гравцями на полі тактики. Тактики, за якої Караваєв і Миколенко встигали продуктивно діяти і біля своїх воріт, і створювати нагоди для партнерів біля чужих; коли надійний дует центрбеків Кривцов-Матвієнко практично звів нанівець зусилля гренадерського росту сербів,та ще й так, що П'ятову доводилося вступати в гру на так вже й часто; коли Малиновський, помітно змужнілий і окрилений довірою в "Манчестер Сіті" Зінченко, Караваєв, Циганков і Яремчук взаємодіяли так, наче грають разом з ДЮСШ. В такому середовищі нагадав про себе мелодійним, хоч і дуже неприємним для вух сербів "співом" незатребуваний нині в "Шальке" Коноплянка. "Покажіть мені ваш півзахист - і я скажу, яка у вас команда" - дотримуючись цієї рекомендації, А.Шевченко продемонстрував учора надзвичайно приємну для ока, а головне - вельми ефективну центральну ланку поля, в якій кожен досконало знав свій маневр. І, що особливо потішило - усі дії українців мали ігрову логіку; передачі робилися не навмання і не задля самих передач і збільшення статистики ТТД, а для того, щоб підготувати обов'язкове загострення ситуації.
Причому робилося це так, що у суперників, здавалося, пішла обертом голова - вони просто не знали, звідки їм чекати наступної миті загрози. Чи не вперше за тривалий час ми побачили нашу команду, яка зовсім не збирається підлаштовуватися під серйозного суперника (серби в цьому відношенні були цілком позбавлені нашої "гостинності"), а має твердий намір диктувати йому свою волю. Стало просто цікаво, як виглядали б на місці Сербії, скажімо, та ж Португалія чи Німеччина? Здавалося, перед підопічними А. Шевченка вчора не встояв би жоден суперник...
І ще один момент. Особисто я непричетний до цієї перемоги. Але вона - і моя теж. Моя і мільйонів українських шанувальників футболу, які в той момент сповна відчули себе єдиною нацією. Хто і що ще може так згуртувати нас? Політики? Та Господь з вами... Змусити стадіон співати гімн України, а тих, хто був біля екранів телевізорів, по-дитячому радіти, змусили наші футбольні хлопці.
Шкода мені все-таки людей, які байдужі до футболу...
Ігор Дуда
