«Плачет солдат, медаль на гимнастёрке, сколько ребят в полыни на пригорке…» – звучить із магнітоли Назара Хруща пісня “Ляпіса Трубецкого”.
Місцеві дуже заважали військовим
Назар Хрущ розповідає:
— Та ніч під Волновахою була особливо тривожна. До сутінок приїхало місцеве населення. Вони блокували колону техніки й заважали облаштувати блокпост. Називали нас сепаратистами й запевняли, що не потребують нашої оборони… Ми вирішили трохи зачекати і облаштувати свій дев’ятий блокпост із настанням сутінок. Так і зробили. Десятий був за кілометрів шість. Доїхати до місця дислокації моїм хлопцям також не давали місцеві. Вони вимагали, щоб військові повернулися назад, але наказ «вищого керівництва» – облаштувати блокпост до ранку. Близько першої ночі була спроба нападу на наш блокпост – сигнальні розтяжки спрацьовували разів десять. Ми не стріляли, бо, бувало, місцеві понапиваються і приходять розказувати «політику партії». Вистрілити мені взагалі дуже складно, а особливо — цілитися в людину. Начальник штабу зібрав усю зброю На 10 блокпост напад почався о 4:05. Лише коротко по телефону командир того батальйону сказав: «В нас стріляють». І зв’язок обірвався. Потім його знайшли з простреленою головою. Тих, хто ще був живий після стрілянини, добивали, по-звірячому розстрілюючи впритул. Троє хлопців згоріли в наметі. Вони якраз здали зміну і лягли перепочити. Навіть не мали чим відстрілюватись, бо начальник штабу зібрав всю зброю, мовляв, щоб люди не лякалися, що всі ходять з автоматами. А ми в цей час чекали наказу… Це затягнулося на 1,5 години. Якби на хвилин 15 раніше виїхали – розстріляли би «тих» на дорозі. То були чеченці. Хлопці, що залишилися живі, розказують, що бачили в них бороди як в дідів-морозів. І стріляли вони так, ніби все життя цим і займаються. У кожного був лазерний приціл і не тільки, пристрої нічного бачення, але й тепловізори. Вони бачили всіх, навіть мишей на полі могли порахувати. Наші ж – нікого. А все – непрофесійне і незлагоджене командування. Ми не мали зв’язку між блокпостами. Могли лише кількома словами по мобільному перекинутися. Вже після цього «місива» нам привезли станції зв’язку і навіть супутникові антени встановили. Я народився у бронежилеті… На тому блокпості мав бути і я. Навіть деякі речі згоріли в одній з БМП, не встиг забрати. Лише через нестачу людей командир батальйону сказав залишатися. Кажуть, я вродився в бронежилеті. Після розстрілу під Волновахою у нас вбили бойовий дух. Нас обманювали від самого початку. Від призову в Володимир-Волинському. Нас не готували для блокпостів! Ми мали стояти на кордоні. До мобілізації працював електромонтером в «Тернопільобленерго». Два роки провчився на військовій кафедрі. Мене викликали в військкомат, навіть не попереджуючи, що можуть мобілізувати. З собою не було навіть особистих речей. Дали 15 хвилин для купівлі «мильно-рильного»… Ніхто особливо не перевіряв ні стан здоров’я, ні сімейні обставини. З 5000 хлопців, який вишикували на плацу, десятеро впало від нападу епілепсії. Тиждень військових навчань в Володимир-Волинському. Поставили заступником командира роти з озброєння. Займалися переважно ремонтом техніки, з 17 БМП своїм ходом їздило лише дві. Потім – неповні два тижні на полігон в Рівне, де тренували на оборону кордону. Казали, що поїдемо на білоруський кордон або в Полтавську область. У результаті – поїхали в Дніпропетровську, а потім на Донбас. В Новоукраїнці залишилась наша польова кухня, резервна рота і артилерія. А нас відправили на блокпости. Солдат із РПГ супроти генерала Після Волновахи в Новоукраїнку прилетів генерал (не пам’ятаю його прізвище, бо не був там) для розмови з військовими. Хлопці запитали, що буде з сім’ями тих, хто загинув, хто годуватиме їхніх дітей. Один з наших лишив вдома четверо дітей. Найменшій – два місяці, а найстаршому – сім років. І знаєте, що він їм відповів? Засміявся і сказав, що «по сусідах дітей пороздаєте». Один пацан тоді взяв РПГ і каже: «Ти звідси не злетиш до тих пір, поки не даси команду зняти блокпости!» І тоді нам сказали забиратися з блокпостів. Правда, вибратися звідти було також непросто. Нас двічі місцеві попереджали про засаду. Тоді допоміг один з працівників шахти «Южнодонбасская №3». Він вивіз нас іншою дорогою. Та й в Новоукраїнці, де наші чекали, ми знайшли за 400 метрів в посадці 30 «льожок» снайперів. Тобто вибралися як із підводного човна. Останнім часом уже були в Миколаєві, щоб реабілітуватися. «Эти ребята должны умереть» Місцеві нас часто годували, допомагали з посилками з дому. На харчування жалітися не буду, видавали і американські сухпайки раз на чотири дні. Хоча періодично на блокпости приходила одна й та сама група людей, серед яких солдати запам’ятали жінку в червоному платті, котра все знімала на камеру. А потім в інтернеті хлопці бачили відео, де було написано – «эти ребята должны умереть». Це було незадовго до Волновахи. Вони (місцеві) там обмануті. Не знають, хто правий, а хто ні. І бояться… Після Волновахи, щоправда, приїжджала до нас одна жінка, впала на коліна і просила вибачення, казала, що не сподівалася, що таке станеться, думала, що ми сепаратисти.
