Що кожному пригадується з дитячої пори?
Перше падіння з двоколісного велосипеда зі забитим до крові коліном. Дворові футбольні баталії під гнівні крики мешканців перших поверхів сусідніх будинків. Схований від матері (і її ременя) шкільний щоденник. Шарпання за косу однокласницю, увагу якої хотілося привернути. Та що там - багато чого кожен може пригадати...
Однак був у всіх нас, хлопчаків 60-х років один "спільний знаменник". Ним марили, на нього хотіли бути схожими мільйони. Відколи пішли один за одним у наших кінотеатрах "Сини Великої Ведмедиці", "Чингачгук - Великий Змій", "Слід Сокола", "Білі Вовки", "Смертельна помилка", "Оцеола", "Текумзе", "Апачі", кумиром багатомільйонної армії хлопчаків тодішнього СРСР став він, югославський актор Гойко Мітіч. Не глянцеві зразки, що подавалися тодішньою пропагандистською машиною: молодогвардійці, юні партизани-підпільники, невловимі месники… І навіть не звитяжці козацьких часів, а саме його мужній і благородний герой вишикував довжелезні черги біля кас кінотеатрів. Ми ходили на фільми з його участю десятки разів, щоб ще й ще раз подивитися, як спритно скаче на коні Зіркий Сокіл чи Чорний Барс, як влучно стріляє з лука і «вінчестера», як непомітно підкрадається до ворогів. А головне – як вчасно з’являється там, де ось-ось має перемогти зло, і своєю силою та безстрашністю не дає йому тріумфувати. Чому індіанець з американських прерій і лісів приваблював дитячі душі більше, ніж наше рідне козацтво, оповідки про яке не раз чув від батька і діда? Напевно, тому, що кінорозповіді про нього подавалися цікаво, захоплююче і без занудливого "шкільного" пафосу. "Цікаво і захоплююче" - ці критерії в мистецтві та культурі ніхто не в змозі відмінити і заборонити. І кордонів вони теж не схильні визнавати...
Сьогодні, 13 червня, кумиру мого і ще багатьох-багатьох моїх ровесників дитинства Гойко Мітічу виповнюється 80 років. Сивий чоловік із вкритим зморшками обличчям, звісно, відрізняється від безстрашного і непереможного вождя дакотів, шошонів, апачі, за яким ми з відкритими від захоплення ротами спостерігали в кінотеатрах. Однак і зараз, доводилося чути, веде активний спосіб життя: веслує на човні, відвідує різні фестивалі... "Спасибі за дитинство" - під цим підписом, адресованим йому на одному з сайтів, певен, могла б підписатися сила-силенна представників ще не зіпсутих "трансформерами" та "іже з ними" тих, чиє дитинство і юність припала на середину 60-х - початок 70-х років.
Приєднуюся і я.
Ігор Дуда
