Колись почув розповідь письменника Василя Шкляра про те, як двоє молодих хлопців, натхненних, вочевидь, образом легендарного отамана Чорного Ворона, запитали у нього, як їм вмерти за батьківщину. Мудрий чоловік перевів розмову в жартівливе русло й порадив обом кандидатам у звитяжці помирати… від кохання.
Проте, якщо розібратися, у Василя Шкляра була вагома підстава для втіхи – створений ним літературний образ став хоча б для кількох юних душ моральним фундаментом для формування особистості. Біда в тому, що такої літератури у нас – обмаль, а система виховання (якщо така взагалі існує) спрямована на формування кого завгодно, але лише не свідомих патріотів. А тут ще й телебачення показує вишикувані ряди молодих японських пілотів з білими пов’язками на чолі. Ритуальна чашечка саке для підтримання сили духу і – вперед з криком «Банзай!». Під кінець Другої світової війни японською морською авіацією було підготовлено 2525 пілотів-камікадзе, які наводили жах на екіпажі американських суден у Тихому океані. Звісно, з військової точки зору це була тактика безнадійного відчаю, але в даному випадку цікаве інше: якими важелями переконання вдалося виховати в молоді таку масову готовність до самопожертви? Вмерти з честю за свою країну та імператора вважалося багатьма молодими японцями найвищою життєвою метою.
Чому? Та тому, мабуть, що імператор, а з ним - і державна влада зуміли переконати свою молодь в тому, що за них варто вмерти. Отже, вони були для неї безсумнівним моральним авторитетом. Ось, напевно, де криється розгадка. Давня легенда про тайфун під назвою «божественний вітер» (японською – "камікадзе"), який знищив кораблі монгольської армади на підступах до берегів Японії, наклалася на самурайський кодекс честі й закріпилася авторитетом діючого монарха.
…У нас є сива давнина, сповнена кривавими баталіями. У нас є літопис і перекази козацької звитяги. Але все це лежить, загорнуте в сувій історії. І лише вряди-годи розгортається й вибивається з її пилу задля якогось чергового етнофестивалю. У нас триває війна, однак про її учасників ми дедалі частіше згадуємо через наявність в них посттравматичного синдрому і пов'язаного з ним проблем. У нас чимало охочих потримати гетьманську булаву, але немає дороговказних державницьких постатей. Немає того, хто міг би з чистим сумлінням проголосити «Вітчизна і честь!».
