Здається, ніщо не дає мені стільки матеріалу для публікацій, як бійцівські пси без намордника й повідка (точніше, їхні нехлюйські господарі) і "шоферюги" на автошляхах і вулицях міста, в тому числі й водії комунального транспорту.
Вчора, 1 жовтня, збирався було піти з центру додому пішки - тим більше надвечірня погода просто чудова - але в останню мить передумав і сів у маршрутку № 15. Ледь приблизно о 16.30 маршрутка від'їхала від зупинки Кооперативний технікум, як в салоні почувся розпачливий жіночий крик:
- Шофер, шофер, стійте! Ви ж дитині руку притиснули! Ви що, не можете в дзеркало подивитися?!
- А нема чо заходити через задні двері - ліниво цідить водій - треба через передні...
- Так чо ж у вас спереду над дверима написано "Вихід"?! - ніяк не заспокоїться пасажирка і продовжує, - понабирали вас шоферами, на ніяку іншу роботу не беруть, от і мають тепер люди! Замість того, щоб вибачитися, хамите людям!
- А ви самі сядьте на моє місце та й поїздіть - огризається шофер, пропустивши повз вуха пропозицію вибачитися і ледь уникнувши зіткнення з маршруткою попереду.
- Ви дивіться за дорогою!, - голос жінки знову здіймається до драматичного сопрано.
- А ви мені не вказуйте, що я маю робити - відповідає низький тенор з місця водія, - пороздавав вам Надал картки і возитеся цілий день туда-сюда! А моя мама приїжджає з села і мусить платити!
- Та певно! - не вгамовується жінка, - ви б хотіли, щоб вам "живі" гроші давали і щоб вам йшло в кишеню, а талончика від вас не допросишся!
- Та хочете - я висиплю вам купу талончиків...
Маршрутка під'їжджає до зупинки, і приємна розмова затихає. "Йдем вийдемо через передні, бо зараз знов притисне" - звертається жінка до малого хлопчини, і обоє обережно виходять з салону. На наступній зупинці виходжу і я, і вже перед самими дверима якийсь чортик шарпнув мене за язик:
- Друже, ти був неправий і замість того, щоб вибачитися, починаєш огризатися. Я спробую прояснити це питання...
- Та ради бога! - водій дивиться на мене із сумішшю цікавості й легкої зневаги, - можу вам свій телефон дати...
Виходжу з салону й про всяк випадок запам'ятовую номер маршрутки - ВО8889АА. Поволі йду, розмірковуючи над причинами такої чарівної хамовитої самовпевненості водія й приходжу до висновку, що вони, "шоферюги", теж, напевно, заглядають на місцеві портали і в курсі того, що "Тернопільщина потребує водіїв". І що "можливість працевлаштування водієм автотранспортних засобів цілком реальна". Читають і мотають на вус, що за таку дрібницю, як хамське поводження з пасажирами, звільнення з роботи їм не загрожує. І що можна їздити з якою завгодно швидкістю, гальмувати так, що пасажири летять ззаду наперед, натикаючись і зминаючи один одного, відкривати двері під час руху, ледь призупинятися на зупинках... Навряд чи власники транспортних агентств і сам шановний начальник управління транспорту і зв'язку Ігор Мединський не знають про такі настрої в шоферському середовищі. Напевно знають і навіть збиралися, пригадую, колись окультурити їх, одягти в світлі сорочки і галстуки. М-м-д-а-а...
Але що поробиш - ну, потребує Тернопільщина водіїв. Потребує - і все, можна брати "і сліпого, і кривого". Або ж, що трапляється найчастіше - не зовсім адекватного чи просто розбещеного безконтрольністю і вседозволеністю. Чи не допоможете, Ігоре Григоровичу, прояснити це питання, як я й обіцяв водієві 15-ї маршрутки за номером ВО8889АА?
Ігор Дуда
