Можливо, це і не найпекучіша нині проблема для нашого суспільства, та все ж… Днями знайомий розповів, що до двох темношкірих студенток, які винаймають квартиру поруч з його помешканням, часто навідуються з десяток їхніх співвітчизників. Як результат – ще донедавна тихий будинок  поступово перетворюється на місце для колоритного африканського карнавалу. Мешканці будинку від цього, звісно, не в захваті…

Останнім часом часто доводиться чути про  політкоректність. Що ж це  таке? Якщо сказати вже зовсім прямо, то реально вона означає заборону називати речі своїми іменами, говорити неприємну правду, якщо це може «різати слух» представникам якоїсь меншини. І, як не крути, є своєрідною розплатою імперій та метрополій за колоніальне або рабовласницьке минуле. У США вже виросли цілі покоління афроамериканців (будемо політкоректними!), які живуть винятково на далеко не жебрацький welfare, тобто соціальну допомогу. І вважають це цілком природним, мовляв, нехай біла Америка тепер розплачується з ними за гноблення їхніх прапрадідів на бавовняних плантаціях. Більше того, ота сама Америка доходить у своєму прагненні виглядати у расовому питанні «білою і пухнастою» (гм…білою?) до повного маразму, вилучаючи в деяких штатах зі шкільних програм роман М.Мітчел «Віднесені вітром». Ну, не в’яжеться всесвітньовідомий твір з нинішніми уявленнями просвітленої Америки про оту саму політкоректність. Адже з нього виходить, що, по-перше, далеко не всі плантатори американського Півдня були жорстокими рабовласниками. По-друге, між чорношкірими рабами і їхніми білими господарями нерідко були, виявляється, дуже близькі, майже родинні стосунки. По-третє, нібито прогресивна Північ, як з’ясувалося, творила на завойованих землях Півдня кричуще беззаконня. Зокрема, не перешкоджала, а то й прямо заохочувала свавілля банд чорношкірих грабіжників, які тероризували місцеве біле населення. Так що не все так влаштовано і благопристойно навіть в самому осередку західної демократії.

Доводилося також чути, що в США  діє організація, яка захищає тих, кого переслідують через «неполіткоректність». Дуже часто політкоректність суперечить першій поправці до Конституції США (про свободу слова), оскільки виступає доволі тиранічним засобом обмеження отої свободи. Бездумне дотримання її нерідко доводить до абсурду і починає нагадувати новітню інквізицію та епоху полювання на відьом. На кожному кроці  адепти політкоректності знаходять «расизм», «нацизм», «гомофобію» і т.д., до того ж демонструють таку ієзуїтську казуїстику, на яку не завжди була спроможна навіть радянська цензура. Чи не є подібна суспільна атмосфера сприятливим середовищем для появи аномалій на кшталт тієї, що трапилася нещодавно в церкві американського міста Чарлстона, де білий молодик відкрив стрілянину по темношкірих прихожанах, вбивши дев’ять осіб.

Надмірний, щоб не сказати  «гнилий»  лібералізм уже нині призводить до розмивання національної ідентичності західних держав, поступової заміни обличчя спільноти, адже імігранти–«іновірці» доволі безцеремонно і дедалі агресивніше нав’язують європейцям привезені з третього світу цінності. Європа стає дедалі менше схожою власне на …Європу.

Не можна забувати й про  релігійний аспект. У арабському світі християни масово гинуть від рук фанатичних представників релігійної більшості. Провезення Біблію у котрусь із мусульманських держав, де правлять фундаменталісти, нерідко пов’язане зі смертельним ризиком. У Європі ж питання носити чи не носити дівчатам-мусульманкам хустку-хіджаб стає предметом розлогих дискусій.  Цікаво,  куди це все заведе Захід?

Ігор Дуда