От і завершилася у Львові одна з найскладніших і, напевно, найбрудніших виборчих кампаній. Її особливістю було те, що майже нікому не вдалося відсидітися осторонь і спокійно дочекатися волевиявлення містян.

Ще з весни сотні плакатів і плакатиків, бігбордів і бігбордиків почали зомбування, що Львову без представника партії «Європейська солідарність» Олега Синютки аж ніяк. Столичні канали, що мають безпосередній стосунок до експрезидента України, невпинно «мочили» чинного голову міста, а на провінції їм вторили брудом і дурнуватими небилицями ЗМІ, що належать тримачеві акцій ВО «Свобода».

Симбіоз «найбільш патріотичного» експрезидента, якого у Львові любили і на якого покладали великі надії, з негласним володарем колись ультрапатріотичної партії мав би стати для Андрія Садового фатальним. Не став, а навіть обернувся тріумфальною перемогою.

Передали куті меду

Ранній старт візуальної виборчої кампанії та її інтенсивність і нав’язливість викликали навіть у симпатиків цього кандидата якщо не відторгнення, то несприйняття. До всього додалися пустопорожні гасла і цитати на будинках і вулицях міста. Їхню беззмістовність спочатку можна було списати на те, що за звичними привітаннями Петра Порошенка львів’янам намагаються приховати масовану виборчу кампанію. Потім місце Порошенка зайняли розмальовані подобизни відфотошопленого Олега Синютки, які так само не несли жодної корисної для львів’ян інформації.

Загалом усе скидалося на якусь терапію для двох закомплексованих чоловіків, які раніше не могли на себе дивитися в дзеркало, а тут, як з ланцюга зірвалися і закохалися в себе. Судячи з розмаху кампанії, терапія далася дуже дорогою ціною.

З грандіозними видатками на рекламу й агітацію на виборах голови Львівської ОТГ та депутатів до місцевої ради могла змагатися хіба що президентська кампанія самого Петра Порошенка. Але подібна «щедрість» Петра Олексійовича не могла не насторожувати. Не подібно було на те, щоб він просто так розкидався своїми кровними. Та й те, що все це заради якогось Синютки, не зовсім в’язалося з характером п’ятого президента України.

Пролити світло на подібні сумніви може два припущення. По-перше, Петро Порошенко поставив на кін свій особистий авторитет, щоб здобути для себе Львів – національний символ України. Перетворити його на власну фортецю і промовляти на всю Україну від імені одного з майже сакральних патріотичних центрів. Щоб потім розпочати звідси свій переможний марш на Київ за президентською булавою.

По-друге, місцеві товстосуми та різноманітні ділки зрозуміли, що це їхній останній шанс на прізвищі «Порошенко» заїхати на своїх «гелендвагенах» у міську та обласну ради. Фактично «братву» й експрезидента тут об’єднав спільний шкурний інтерес. А тому й «пацани» підкинули грошенят у скарбничку так званої виборчої кампанії. Підкинули стільки, що Синютка «заговорив» зі всіх можливих і неможливих місць. Перебиваючи десятки разів популярні програми. Дратувало й те, що п’ятий президент України опинився фактично на підтанцьовках у Синютки. Перетворився з авторитетного на заході України політика на вуличного агітатора.

Не менш фатальну роль для цього тандему зіграло й те, що в них були надзвичайно занижені оціночні судження про львів’ян. І надто завищені щодо своєї популярності. Судячи з кампанії, львів’яни – це такі собі безголові примітиви з двома звивинами. Одна – патріотична, яка відповідає за відсутність критичного мислення. А отже їй можна під патріотичним соусом згодувати будь-який непотріб, за що та ще й подякує. А друга та, що відповідає за любов конкретно до Порошенка.

Політтехнологам Порошенка-Синютки здалося, що їм успішно вдалося створити щось на кшталт релігійної секти «імені святого Петра». У якій будь-що критичне щодо діяльності ПЄС та її політиків буде моментально відсікатися. Що ряди прихильників Порошенка зімкнулися у настільки тісну фалангу однодумців, з якої навіть при бажанні не можна буде вийти, щоб не наразитися на громадський осуд та цькування. Однак вони знову не врахували тих небагатьох, у кого не атрофувалося критичне мислення і які зберегли елементи власної гідності.

Спротив своїх

Суцільний бруд та брехня несподівано завдали сотні точкових ударів по гідності і самолюбству багатьох прихильників Порошенка. Їх ображала не тільки присутність одіозних фігур у списках кандидатів на депутатство та нав’язування кандидатури саме Синютки на мера, але й недостойність методів боротьби з політичними опонентами. Прозріння у ще вчорашніх адептів «секти» почалося з намагання розмежувати різні політичні рівні і самим дистанціюватися від названих процесів.

Вражені брехливістю кампанії та її напором, люди почали писати на своїх сторінках ледве не ритуальні зізнання. Вони майже всі, як під копірку, починалися словами: «На президентських виборах я голосував за Порошенка та його партію. Не сумніваюся, що при потребі вчинив би так само. Але тепер…» Оце «тепер» і є замаскованою явкою з повинною.

Але наші політики, журналісти, інтелектуали та інші активісти не звикли визнавати власні помилки. Вони починають пручатися лише тоді, коли нахабство дошкуляє їм самим. Коли бачать пряму загрозу своєму добробуту. Ще одним поясненням цьому ритуальному прийому може бути намір «приспати» пильність затятих членів «секти», щоб поступово зняти полуду з їхніх очей. Це одне з найблагородніших пояснень цього риторичного прийому. І саме це можна назвати своєрідним внутрішнім повстанням у дотепер герметичній бульбашці.

Подібне самолікування мусить перейти через низку етапів. Коли люди пояснюють собі: тут, у нас, партійці нечесні і замарані, але десь там, нагорі, є справжні і кришталево чисті. Можливо, наш досвід надто малий і ми не зустрічали тут справжніх партійців від ПЄС. А заяви Софії Федини та агітація за Синютку Юрія Луценка й Олексія Гончаренка – це звичайне шкідництво когось зі столичного штабу. Бо ж не можуть такі великі патріоти бути настільки неадекватними, щоб не розуміти, що такі персонажі тільки шкодять справі.

Методи самозаспокоєння заповідають надто довгий шлях до прозріння. Бо найбільш радикальний спосіб терапії – заявити прямо, що брутальна виборча кампанія, оперта на розкол і протиставлення в суспільстві, є невід’ємним елементом політичної культури Петра Порошенка, був би надто різким і травматичним. Що це його, так би мовити, фірмовий стиль. Тільки цього разу полігоном стала не величезна Україна зі своїми регіональними особливостями, а конкретне місто, де ледве не всі знаються між собою.

Виявилося, що мікрорівень дає чудову можливість роздивитися і лідера, і політичну силу, і методи, якими вони послуговуються. Тайне стає явним. Довелося команді Порошенка-Синютки обламати зуби об Андрія Садового, так і не сформувавши йому образ зрадника й агента Кремля. Нищівна перемога Садового над Синюткою-Порошенком змусила запанікувати новообраних депутатів ЛМР від ПЄС. І вони показали не тільки своє безідейне лице та патологічну захланність, але й те, що їм глибоко байдуже на Петра Порошенка. На його політичне майбутнє.

Бажання дерибану з боку соратників, яких сам собі підібрав Порошенко, остаточно хоронить його політичні амбіції як загальнонаціонального лідера. Символічно, що Львів з омріяної Порошенком фортеці перетворюється на саркофаг для його політичної кар’єри.

Порошенко тихо не відійде. Його ціль – якнайбільше галасу. Ідеться, власне, про тих, хто хоч і не визнає помилковості своєї позиції, більше не захоче асоціюватися з Порошенком і Ко. Хто зрозумів, що роль цього політика завжди була деструктивною. Особливо руйнівною в часи Ющенка і колабораціоністською за часів Януковича. Що його діяльність на посаді п’ятого президента України зводилася до реставрації кланово-олігархічної системи та особистого збагачення. До опору надзвичайно важливим реформам і їх вихолощенню. А також до управління країною ніби власним бізнесом і намагання шляхом розколу в суспільстві будь-якою ціною залишитися на вершині владної піраміди.

Треба дати можливість тихо і непомітно вийти зі «секти» тим, хто зберіг совість і критичне мислення. А це можна зробити тільки тоді, коли все відбуватиметься тихо, спокійно і непомітно.

Василь Расевич, Zaxid.net