Багато славних рішень прийняло Політбюро ЦК КПРС (ВКП (б).
Про поворот рік ("Течет вода Кубань-реки куда велят большевики"). Про будівництво БАМу ("Слышишь, время звучит - "БАМ!"). Про освоєння цілинних земель ("И на просторах любой целины сможем выстоять снова!"). Про запуск пілотованого космічного корабля ("Он сказал:"Поехали!" Он взмахнул рукой!"). Про запобігання пияцтву і алкоголізму ("Спасибо партии родной и Горбачеву лично, что трезвый муж пришел домой и.... т.д.).
Все. На цьому гумор закінчується. Крім відкритих, гласних, Політбюро ЦК полюбляло приймати і таємні постанови. Вони, зрозуміло, стосувалися не допомоги багатодітним матерям і роботи шкільних їдалень. Одна з таких, страхітлива і дика в своїй жорстокості, була прийнята рівно 80 років тому.
Саме цього дня, 5 березня 1940 р., була прийнята постанова про масовий розстріл польських громадян, в основному офіцерів польської армії. НКВД клацнуло каблуками, гаркнуло "Есть!" - і того ж дня почалася череда акцій, що увійшла в історію під назвою "Катинська трагедія". "Технологія" уже була достатньо відпрацьована на своїх громадянах: зв'язували руки, іноді накидали шинель на голову, підводили до рову і - кулю в потилицю. Всього було розстріляно 21 857 людей. Причому робилося це з диявольською хитрістю і підступністю - німецькою зброєю (пістолетами "Вальтер", "Маузер"), щоб "перевести стрілку" на німців. У тих цілком вистачало власних тяжких гріхів і вішати собі на шию ще й цей вермахт і СС бажання не мали. Отож виявивши на початку війни масові поховання, вони, звичайно, оголосили на весь світ про черговий злочин більшовиків. СРСР, як і його правонаступники через 75 років, з їхнім "их там нет" (спадкоємність!) одразу ж заволав, що його руки і сумління чистіші за альпійський сніг і навіть організував зі свого боку комісію, яка, звісно, зобов'язана була підтвердити безгрішність Кремля. Сховати кінці у воду в справі зі зникненням такої кількості людей було важко, але - не для Сталіна і його опричників. На зустрічі з главою польського уряду генералом Сікорським у 1941 р., коли ситуація змінилася і добряче "припекло", Сталін у відповідь на запитання про долю 4000 офіцерів сказав, не моргнувши оком, що вони... втекли в Маньчжурію.
Щоб торжествувати, істині довелося чекати до квітня 1990 р.. коли під час візиту в Москву тодішнього глави Польщі генерала Ярузельського була опублікована заява ТАРС, в якій радянська сторона "висловлювала глибокий жаль...".
Цікаво, скільки часу знадобиться, щоб нинішня Росія визнала свою участь у збитті малазійського Boeing777 в Донецькій області? І в широкому переліку злочинних дій проти України? Цей час колись таки має настати - не може ж зло постійно тріумфувати, ховаючись за кремлівськими стінами...
Ігор Дуда
